Олег Коцарев: ТИХІ РЕВОЛЮЦІЇ ГУЧНИХ СЛІВ

Зустріч із двома російськими дослідниками, двома Олександрами - Бікбовим і Дмітрієвим - пройшла під знаком дещо іншого розуміння поняття "революція", ніж те, що домінувало на більшості попередніх зустрічей. Ідеться про, умовно кажучи, революцію як не конче різкі зміни. Може, самі доповідачі таку дефініцію й не підтримали б, але саме момент змін у широкому значенні виразно об'єднував їхні виступи. Революційні Моменти таким чином не замкнулися на ідеологічно наснаженому дискурсі.

Олександр Дмітрієв зосередився на процесах, що відбувались у сфері вищої освіти Російської Імперії та СРСР від 1905 до 1922 року. Від буяння протестних настроїв серед студентів і молодших викладачів, дилеми між чорною і червоною "сотнями", вимог реформування, відкриття перших приватних вузів, позбавлених етнічних, гендерних і станових обмежень, через лихолітні, проте досить вільні й навіть подекуди плідні роки революції та громадянської війни (коли владі було геть не до університетів) "місця знання" перейшли шлях до перших років радянської влади, її закручування гайок. Тоді здобуті автономні права поступово й невпинно згортались, університети переорієнтовувалися під концепцію ужитковості, запроваджувалися нові класові дискримінаційні практики, до наукових і навчальних процесів інтегрувалася "червона наука", "науковий комунізм" і т.п. Цікаво, що, за словами Дмітрієва, багато хто зі студентів і молодших викладачів такі зміни підтримував, сподіваючись у перспективі на позитивні наслідки.

Перед нами - взірцева картина того, як неминучі суспільні зміни розгртаються з силою пружини, захоплюючи до себе навіть тих, хто в них не мав би бути зацікавленим і кому незабаром доведеться чи відпливати з батьківщини "кораблем філософів", чи стати одним із в'язнів ГУЛАГу, чи мімікрувати під нову офіційну науку. Цікаво, що за ці два десятки років кардинально змінилось і соціальне обличчя студентства - через війни, відхід у владу й політику, втечу на села й у містечка, залучення до вищої освіти представників пролетаріату та інші бурхливі процеси.

Чому в цих умовах студенти й науковці не знайшли такого способу самоорганізації, котрий дозволив би їм зберегти певні свободи та якийсь ступінь автономії? Можливо, справа в істотній політичній розколотості цих середовищ. А може, справа в тому, що колективи університетів не знайшли що протиставити брутальній силі влади. Втім, і недооцінювати позиції вишів теж не варто. Наприклад, як розповів Олександр Дмітрієв, іще в двадцятих роках в університетах відбувалися вільні вибори старост, у тому числі й пов'язані з політичними уподобаннями. Можна пригадати й те, що чимало реальних, а не інспірованих підпільних антибільшовицьких організацій виникло саме в студентському середовищі. Та все ж питання залишається відкритим і сьогодні: як зробити так, аби суспільні зміни не призводили до втрати автономних прав науковими й освітніми інституціями? Адже ми не можемо знати, чи не поверне завтра крива історії в бік закручування гайок...

Натомість Олександр Бікбов розглянув дещо протилежний приклад розтягнених у часі революційних змін. Визначивши революцію як подію, що дозволяє відчути емансипацію в певних сферах, він зосередився на одній із так званих "тихих революцій". А саме - на зміні в політичній риториці протистояння Радянського блоку з Заходом у 60-70-х роках.

На його думку, вихід післявоєнного СРСР з міжнародної ізоляції змусив радянську владу до пошуку бодай формального діалогу з західними країнами. І головним маркером цього, а власне дискурсивною революцією, стала зміна значення й риторичної "валентності" деяких понять, запровадження нових і зникнення старих формул. Образно кажучи, це був малопомітний, проте радикальний перехід від "класової ненависті" до "прав людини".

Так, за словами Бікбова, межа "соціалістичного" і "буржуазного" світів ставала тоншою, оскільки при збереженні політичної, економічної й військової напруги в мовній сфері почалася, висвловлюючись тодішньою мовою, "розрядка". Саме вона була одним із чинників того, що за ще пару десятків років холодна війна скінчилася.

Окрім ваги суто механічних спостережень Олександра Бікбова над процесами тихих змін, варто звернути увагу на здатність слів і риторики, метафорично висловлюючись "формувати реальність". А відтак - ця доповідь зайвий раз нагадала про відповідальність людини за свою риторику, що є особливо актуальним питанням як для активістів, так і для людей, що працюють із образом.

Олег Коцарев: САМООРГАНІЗАЦІЯ МИТЦІВ НА ХВИЛЯХ СОЦІАЛЬНОГО ПРОТЕСТУ

Розповідь Романа Петруняка про мистецькі протести в Америці 60-70-х років ХХ століття стала, мабуть, одним із найінформативніших заходів „Революційних моментів”. Факти, фотографії, дати і назви.

Коли художник вирішує вийти за межі своїх індивідуальних інтересів та взяти участь у соціальній дії? Де межа? Для багатьох молодих американців вона пролягла через В’єтнамську війну. Саме антивоєнний пафос був каталізатором численних політичних акцій мистців.

У чомусь, як сказав Роман Петруняк, американці спиралися на досвід, скажімо, німецьких дадаїстів, котрі після невдалої революції, політичної й економічної кризи у двадцятих роках виголошували, що „мистецтво померло”. Смішний і дещо безвільний, як на зовнішній погляд, жест, однак, мав виразну інспіративну дію в метамистецькій площині.

Одним із прикладів художнього протесту була рекламна сторінка в „Нью-Йорк Таймз”, заповнена антивоєнними підписами художників. Або „вежа миру” – конструкція, що так само закликала до припинення бойових дій. А потім була ціла епопея з Музеєм модерного мистецтва (МОМА). Численні акції й перфоменси Коаліції діячів мистецтва, спрямовані проти керівництва музею, мали на меті не лише задоволення конкретних вимог, наприклад, щодо прав художників, відкритості при організації виставок, антивоєнного позиціонування установи. Знімання картини Малевича й розташування на його місці „Жовтневого маніфесту” (як „аналогія до художніх практик самого Малевича”), вимоги зняти виставку дадаїстів і сюрреалістів, бо, мовляв, виставлена в музеї, вона позбавлена ці напрямки свого політичного й соціального змісту, інші заходи, крім усього іншого, були актом сумніву стосовно доцільності існування музеїв у їхньому тодішньому вигляді, та й щодо ідеї музею загалом.

Остаточної відповіді на ці сумніви, напевно, немає й досі. Проте американські зіткнення привели значну частину їхніх учаників до розуміння того, що художник, принаймні у нинішніх умовах, взаємопов’язаний із музеєм і музеєподібними інституціями. Альтернативні проекти на кшталт екскурсій майстернями не змогли витіснити музеї і замінити їх у створенні стаціонарного простору для висловлення та формуванні й структуруванні публіки.

У сімдеятих роках протести Коаліції потроху зійшли нанівець. І відтоді американські художники не виявляють аж такої активної, а головне резонансної соціально-політичної заангажованості. Що має статися сьогодні, риторично запитує Петруняк, аби знов могла утворитися впливова група, яка чинила би помітні політичні акції?

Хороше питання). Як мені здається, історія могла би висунути на передній край політичних фронтів художників за двох випадків. Або – вистигання справді потужного соціального протесту значних мас на тлі яскравої проблеми (щось, типологічно близьке до початку „Помаранчевої революції”, але значно масштабніше та – це теж треба усвідомлювати – небезпечніше). Або – поява і вдалий саморозвиток художника чи групи художників, чий талант має виразну соціальну спрямованість. Такого художника, в якого найкраще виходить говорити саме про суспільну реальність і суспільні проблеми. Інакше, гадаю, будь-які спроби вийти з рівня політичного жесту на рівень політичної боротьби залишаться чи то невдалими провокаціями, чи профануванням власної творчості.



Зовсім інша річ – питання самоорганізації митців для підтримки власних „цехових” прав та інтересів. Отут уже ніколи не пізно і не рано зайвий раз постудіювати досвід західних колег і взятися до справи.