Олег Коцарев: ТИХІ РЕВОЛЮЦІЇ ГУЧНИХ СЛІВ

Зустріч із двома російськими дослідниками, двома Олександрами - Бікбовим і Дмітрієвим - пройшла під знаком дещо іншого розуміння поняття "революція", ніж те, що домінувало на більшості попередніх зустрічей. Ідеться про, умовно кажучи, революцію як не конче різкі зміни. Може, самі доповідачі таку дефініцію й не підтримали б, але саме момент змін у широкому значенні виразно об'єднував їхні виступи. Революційні Моменти таким чином не замкнулися на ідеологічно наснаженому дискурсі.

Олександр Дмітрієв зосередився на процесах, що відбувались у сфері вищої освіти Російської Імперії та СРСР від 1905 до 1922 року. Від буяння протестних настроїв серед студентів і молодших викладачів, дилеми між чорною і червоною "сотнями", вимог реформування, відкриття перших приватних вузів, позбавлених етнічних, гендерних і станових обмежень, через лихолітні, проте досить вільні й навіть подекуди плідні роки революції та громадянської війни (коли владі було геть не до університетів) "місця знання" перейшли шлях до перших років радянської влади, її закручування гайок. Тоді здобуті автономні права поступово й невпинно згортались, університети переорієнтовувалися під концепцію ужитковості, запроваджувалися нові класові дискримінаційні практики, до наукових і навчальних процесів інтегрувалася "червона наука", "науковий комунізм" і т.п. Цікаво, що, за словами Дмітрієва, багато хто зі студентів і молодших викладачів такі зміни підтримував, сподіваючись у перспективі на позитивні наслідки.

Перед нами - взірцева картина того, як неминучі суспільні зміни розгртаються з силою пружини, захоплюючи до себе навіть тих, хто в них не мав би бути зацікавленим і кому незабаром доведеться чи відпливати з батьківщини "кораблем філософів", чи стати одним із в'язнів ГУЛАГу, чи мімікрувати під нову офіційну науку. Цікаво, що за ці два десятки років кардинально змінилось і соціальне обличчя студентства - через війни, відхід у владу й політику, втечу на села й у містечка, залучення до вищої освіти представників пролетаріату та інші бурхливі процеси.

Чому в цих умовах студенти й науковці не знайшли такого способу самоорганізації, котрий дозволив би їм зберегти певні свободи та якийсь ступінь автономії? Можливо, справа в істотній політичній розколотості цих середовищ. А може, справа в тому, що колективи університетів не знайшли що протиставити брутальній силі влади. Втім, і недооцінювати позиції вишів теж не варто. Наприклад, як розповів Олександр Дмітрієв, іще в двадцятих роках в університетах відбувалися вільні вибори старост, у тому числі й пов'язані з політичними уподобаннями. Можна пригадати й те, що чимало реальних, а не інспірованих підпільних антибільшовицьких організацій виникло саме в студентському середовищі. Та все ж питання залишається відкритим і сьогодні: як зробити так, аби суспільні зміни не призводили до втрати автономних прав науковими й освітніми інституціями? Адже ми не можемо знати, чи не поверне завтра крива історії в бік закручування гайок...

Натомість Олександр Бікбов розглянув дещо протилежний приклад розтягнених у часі революційних змін. Визначивши революцію як подію, що дозволяє відчути емансипацію в певних сферах, він зосередився на одній із так званих "тихих революцій". А саме - на зміні в політичній риториці протистояння Радянського блоку з Заходом у 60-70-х роках.

На його думку, вихід післявоєнного СРСР з міжнародної ізоляції змусив радянську владу до пошуку бодай формального діалогу з західними країнами. І головним маркером цього, а власне дискурсивною революцією, стала зміна значення й риторичної "валентності" деяких понять, запровадження нових і зникнення старих формул. Образно кажучи, це був малопомітний, проте радикальний перехід від "класової ненависті" до "прав людини".

Так, за словами Бікбова, межа "соціалістичного" і "буржуазного" світів ставала тоншою, оскільки при збереженні політичної, економічної й військової напруги в мовній сфері почалася, висвловлюючись тодішньою мовою, "розрядка". Саме вона була одним із чинників того, що за ще пару десятків років холодна війна скінчилася.

Окрім ваги суто механічних спостережень Олександра Бікбова над процесами тихих змін, варто звернути увагу на здатність слів і риторики, метафорично висловлюючись "формувати реальність". А відтак - ця доповідь зайвий раз нагадала про відповідальність людини за свою риторику, що є особливо актуальним питанням як для активістів, так і для людей, що працюють із образом.

Олег Коцарев: ТЕХНІКА СОЛІДАРНОСТІ

Учора в кількісному сенсі „Революційні моменти” перевершили самі себе:) Дискусії тривали понад п’ять годин. Тож переказувати зміст усіх доповідей та обговорень просто немає сенсу. Краще розповім декілька вражень, що стали для мене ключовими.

Так чи інакше, центральною темою були проблеми активізму в контексті інтересів низових громад, ідеї революції та лівого руху. Причому, на відміну від однієї з дискусій перших днів проекту, цього разу менше торкалися питання занепаду чи розквіту активізму, а більше – конкретних справ.

Скажімо, питання ефективності дій активістів. Якщо підсумувати сказане в різних виступах і доповідях, виходить, що в сьогоднішній Україні реально здатні досягати мети лише дуже точкові й тактичні протести. Наприклад, проти незаконної забудови чи затримки платні на якому-небудь підприємстві, проти рейдерської атаки. Системні питання, а особливо наснажені певними ідеями, переважно залишаються невирішеними та часто викликають відторгнення в самих громадян, чиї інтереси відстоюються.

У чому причина небажання наших співгромадян виходити на, так би мовити, системний рівень? Може, тут грає якусь роль розчарування у „великій політиці”. Може, спрофанованість самого поняття ідеологія. Може, засадничо не стратегічний практицизм як малоартикульована, але всепроникна і популярна концепція сучасного українського суспільства. А може, й усвідомлення (чи підсвідома здогадка?) того, що без розвитку низової відповідальної солідарності, важко уявити системні зміни в країні, хоч лівого, хоч правого характеру. Так чи інакше, а тим активістам, котрі хочуть не просто розв’язувати локальні конфлікти, а й виводити їх у концептуальний простір, доведеться ще добряче попрацювати над ужитковістю й доступністю викладення своїх ідей.

Іншим цікавим для мене питанням стала тема культурної (і мистецької) складової активізму. Власне, ще на одній з попередніх дискусій я запитував одного з активістів, чи сприяє карнавальний або мистецький елемент протестам, а чи навпаки відводить їх від головної соціальної мети. Тоді відповідь була однозначна: мистецька складова потрібна, бо за допомогою несподіваних у публічному просторі метафор до всього цього привертається увага загалом інертного соціуму, ЗМІ та ін. Цього разу все виявилося не так просто. Наприклад, у розмові про нинішні протести в західних університетах з’ясувалося, що чи не вперше за останній час активісти більшості з цих ініціатив рішуче відмовилися від карнавалізації або метафоризації своїх протестів. Відмовились вони й від візуального орієнтування на медіа – навпаки, медіа часто піддавалися бойкоту як один з елементів репресивної системи. Була також висловлена думка, що велика доля мистецьких або навколомистецьких практик сприяє дрейфу активізму в бік контркультури, втрати дисципліни й цілісності. Натомість, скажімо, Нікіта Кадан вважає, що участь у соціальних акціях неможлива без переживання учасниками певного внутрішнього задоволення естетичного характеру.

Ще одна концептуально-інструментальна „загадка” активізму – питання застосування фізичної сили. Якщо протести в Євросоюзі часто відбуваються у форматі вуличних боїв, то в нашій країні силові сутички в таких випадках відбуваються вкрай рідко. В цьому сенсі було висловлено дві протилежні думки: за однією з них, соціально активним інтелігентам слід качати м’язи, вчитися готувати коктейль Молотова, умовно кажучи, відновлювати неформальні традиції „революційної культури”, втрачені за часів сталінізму й застою. За другою, навпаки, адекватний сучасний активізм мусить бути миролюбним і толерантним, не діяти методами опонентів. Прозвучала навіть така оригінальна думка, що в цьому сенсі сьогодні треба поєднати постаті Леніна й Ганді в одну амбівалентну фігуру.

Також на всіх присутніх справив враження фоторепортаж із виставки, присвяченої п’ятій річниці “Помаранчевої революції”, що відбувалася, до речі, в сусідньому приміщенні Києво-Могилянської академії. Кумедна наївна серйозність і кітч у доборі та поєднанні її експонатів спершу звеселила всіх присутніх, а потім спричинила дискусію на тему того, як сьогодні можна адекватно говорити про „Помаранчеву революцію” без ідеологічних спекуляцій. Як пояснити собі й іншим, що відбулося в нашій країні п’ять років тому? Тут висловили кілька версій: спроба антиколоніальної революції, протести з метою уникнути авторитаризації держави, майже карнавальне випускання пари соціального напруження, навчання соціальної мобілізації.

А особисто для мене головним став досвід людської солідарності, про котрий я постараюся ніколи не забути.

Олег Коцарев: БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ

Вечір дискусій „Тіло, історія, влада” був присвячений обговоренню безпосереднього протистояння лівоорієнтованої інтелігенції репресевним і консервативним тенденціям суспільства і влади.

Першою темою вже вкотре знову виявився випадок із Олександром Володарським. Доповідь Ольги Брюховецької „Українська сексуальність” за участі співмодератора Михайла Каменєва поставила цей випадок у контекст етноцентричної міфологізації сексуального. Її одним із симвлоів була подана доволі забавна публікація в журналі „Главред” з Миколою Томенком, присвячена його розумінні „українського кохання” яко автора відповідної книги. Інтерв’ю демонструє дуже стерильне розуміння сексуального, ідеалізацію українців і протиставлення їх “ворожій маскультовій еротизації”, відсутність слова „секс” і т.п. З іншого боку навели приклад творчості Оксани Забужко, в якій певне сексуальне вивільнення, обговорення раніше табуйованих тем поєднувалося з приписуванням їх виключно українській ситуації.

Ольга запропонувала від такої етнізації відмовитись і розглянути секс як об’єкт владного тиску в державі Україна. Власне, тут ми й повернулися до Володарського. Доповідачка і гості запропонували безліч культурологічних, інструментальних і символічних пояснень того, що відбулося – від самодіяльності міліції, до волі несвідомого владного ядра і патріархального обурення демонстрацією саме чоловічого оголення (тут слушно нагадали про псевдофеміністичні перфоменси, де жіноче гламурне оголення не викликало жодного спротиву).

Втім, спроба розібратися в дефініціях, на полі яких ведеться боротьба влади з окремими „вільнодумцями”, не призвела ні до чого. Наприклад, такі речі, як зневага до суспільства, хуліганство, порнографія. Чи можливо без їх осмислення говорити з владою? Тоді вона з радістю застосує принцип, за яким незнання законів не звільнює від їх виконання. В чому суто мистецький акт Олександра Володарського? Де має пролягати межа порнографії? Чи повинна вона взагалі існувати? Якщо повинна, то хто її має визначати? Якщо не повинна, то чи означає це повну відсутність запобіжників? Усі ці питання (невипадково значну їх частину сформулював Михайло Каменєв, активіст, а не теоретик) не знайшли навіть спроб відповіді.

Подальше обговорення моральної комісії так само засвідчило віртуозність дискусії на рівні культурологічних концепцій і на рівні множення прикладів. І набагато менший ентузіазм у питанні тактичних кроків. Наприклад, теза про пошук у діяльності комісії можливих корупційних ознак або інших непривабливих проявів з тим, щоб дискредитувати її інституційно в очах громадськості, викликала таку реакцію, що, мовляв, це надто дрібні й непринципові речі. Втім, навіть попри таку непрактичність дискусії, важко не погодитися з Ольгою Брюховецькою, що в разі успішного завершення справи Володарського (для самого Володарського, звісно) її можна було би застосовувати як ефектний прецедент і в багатьох інших питаннях, що стосуються відстоювання перед владою своїх прав у різних галузях.

Друга доповідь – „Хвороби правизни” Володимира Артюха. Тут центром критики став правий міф про Трипілля. Маються на увазі книжки й статті, в котрих ствреджується, що трипільці були протоукраїнцями чи протослов’янами, що в них було письмо, котре розшифровується як українська мова, і т.ін. Була навіть запропонована ідея цікавої акції – „в піку” антинауковим спекуляціям (до речі, базованим часто на спекуляціях цілком реальних, колекціонерських) зробити виставку або ще щось у такому дусі, що розповідало б про реальне життя реального райцентру Трипілля Київської області.

Критика таких „концепцій” цілком слушна і виправдана. Та часом вона втрачає розумну міру. Скажімо, чим завинили просто виставки посуду чи скульптури трипільських часів? Або чому сам прикметник „трипільський” неминуче мусить мати знущальну конотацію?

Словом, цей день „Революційних моментів” приніс більше питань, аніж відповідей. Що в певному сенсі зовсім непогано.

Олег Коцарев: У ПОШУКАХ ПОЛІТИЧНОГО ЖЕСТУ ПОМІЖ ДІОНІСІЙСТВОМ І РЕАЛЬНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Дискусія „Політичний поворот” особисто мені вкторе продемонструвала, як важко в сьогоднішньому фрагментованому світі знайти спільну мову навіть людям одного чи суміжних середовищ. Я не про спільну позицію, а про приблизно однакове розуміння одних і тих самих слів. Якби на це був час, кожний публічний захід варто було би починати з узгодження значення ключових слів. На жаль, часу на це майже немає…

Ось і під час цієї дискусії виникало чимало непорозумінь, наприклад, з приводу того, чи йдеться про цілеспрямований політичний жест у мистецтві, а чи про політичну функцію, яку під певним кутом зору можна виявити в будь-якому художньому творі чи дії. Погодьтеся, це все-таки різні речі, й вони по-різному працюють.

Леся Прокопенко та Олексій Радинський у блоці доповідей „Політекономія сучасного мистецтва” розповідали про деякі інституційні, ідеологічні та фінансові особливості українського контемпорері арт. До речі, ще один багатозначний термін, котрий, щоправда, завдяки Олексію, все ж здобувся на бодай ситуативне визначення.

Одним з головних об’єктів критики став Пінчук Арт Центр як символ репресивного олігархічного суспільства (знаменита черга, охорона, яка дуже активно пояснює, як і кому поводитися, тощо), обмежень, накидуваних галереями, кураторами і власниками на митця, перетікання мистецтва у фінансову площину. Напевно, в цілому спільним висновком і доповідувачів, і тих, хто виступав в обговоренні, стала песимістична думка про те, що за нинішньої фінансової й структурної залежності художників від владних (у шрирокому сенсі) центрів розраховувати на вільні й послідовні вияви політичного у їхній творчості важко. Хоча з іншого боку, така ситуація стримує митців від сповзання до пласкої агітки.

У цьому моменті виникла ще одна маленька дискусія про те, чи багатозначність і відстороненість від буквальної політики йде мистецтву на користь, чи це, як висловився один з присутніх „естетичний сервіс буржуазії”. Іншим суперечливим питанням було й те, наскільки мистецтво потребує соціальної прив’язки й мотивування, чи воно ґрунтується на натхенні й способі мислення митця. Хоч останній підхід і був розкритикований, нагадаю, що він відсилає нас до „діонісійської” складової, без якої мистецтво важко уявити й з котрою в українському контемпорері поки що, як на мене, не все аж так ідеально.

Доповідь Ігоря Самохіна „Політичність української літератури” виявилася короткою політичною інтерпретацією романів Юрія Андруховича. „Рекреації” Самохін потрактував як ліберальну утопію, „Московіаду” як різкий антитоталітарний виступ, „Перверзію” як розчарування в утопії, втечу від неї, а „Дванадцять обручів” – як спробу повернутись обличчям до соціальної реальності. Симптомом відродження віри в утопію після 2004 року Ігор вважає вірш „Стах Перфецький повертається в Україну”.

Цікаво, що всі політичні стратегії, як випливає з доповіді й подальшого обговорення, Андрухович вибудовує на віртуальному ґрунті: міф про Австрію, міф про Станіславів, міф про Центральну Європу. Дехто навіть назвав це „гігієнічною” зневагою до реальних проблем більшості українців. Що ж, аби не помножувати суперечності, як казали футуристи, „ідеології та фактури”, скажу так: проблема української літератури не в тому, що Андрухович мало приділяє уваги „базисним” проблемам суспільства. Проблема в тому, що письменники, які про них пишуть, теж повинні бути, а їх поки що мало. Але штучно прискорити розвиток соціополітичного напрямку в сучукрліті неможливо. Лишається терпляче очікувати на подальші плоди майже безцензурного двацятиріччя.

Олег Коцарев: ХОРВАТСЬКЕ ВІДЕО ЯК ПРОФАНАЦІЯ ТОТАЛЬНОСТІ

11 грудня на „Революційних Моментах” було фактично продовженням попереднього дня. Перегляд відеоробіт хорвата Ігоря Грубича переріс у продовження дискусії про те, як боротися проти поширення ксенофобії у суспільстві та проти державного тиску. Говорили, наприклад, про те, чим можна допомогти Олександру Володарському, щоб домогтися його звільнення. Про те, чи можливе „перевиховання” шовіністичних і гомофобних опонентів (більшість у це, схоже, не вірили, що, як на мене, - не найкращий симптом для середовища, яке позиціонує себе „на засадах відкритості”).

Що ж до власне відео, в першому можна було спостерігати зсередини вуличні заворушення, влаштовані хорватськими ультраправими під час спроби першого гей-параду в Загребі на початку дев'яностих. Підпали, бійки, каменюки, крики – типовий антураж будь-яких масових безладів, який має непереборну квазімистецьку притягальну силу. Ці зображення завжди пробуджують у людей одночасно страх і збудження. До певної міри ці відчуття я би назвав реакцією на колективізм, притаманний масовим безладам. Тим часом на сусідній стіні зали ЦСМ демонструвалося вже постановочне відео – кілька хлопців і дівчат „з’ясовували стосунки” на вулиці (на тому ж місці де понад десять років тому були сутички), штовхалися, билися, цілувалися...

Дихтомію двох відеопотоків можна, звісно, розуміти по-різному, але особисто мені здається, що друге протиставляється першому саме своєю відносною індивідуальністю. Стосунки молодих людей все одно відбувалися в тісному взаємному контакті, тобто їм притаманний колективістичний тиск, але вони не прагнули, на відміну від вуличного безладу, тотально охопити весь навколишній простір.

Друге відео видається трохи пародією на „телевізійну політику”, а трохи на естетику „типового балканського кіно”. На сцені стоять політики, а під сценою різноманітні „маргінали” – ромка, ветеран балканських воєн, робітник, що відрізав собі пальця на знак протесту, лесбійка. Життя двох груп символічно минає майже незалежно одне від одної, а якщо вони й трапляються одне одному на очі, то хіба як дивакувата вистава. Дії цих персонажів чергуються з так само доволі пародійними виступами хору, „замаскованого” під пам’ятник югославським партизнам.

До речі, оскільки з технічних причин учора останнє відео, на жаль, не вдалося додивитися до кінця, - ось посилання, за яким його можна переглянути. Правда, сербською мовою з англійськими субтитрами:)

http://rutube.ru/tracks/2392270.html?v=a1632ee281e703db52dd3d5ce5248460

UPD: На прохання читачів даю лінк також на перше відео.

http://www.iksv.org/bienal11/sanatcilar_en.asp?sid=25

Олег Коцарев: КСЕНОФОБІЯ ПОТРЕБУЄ УВАГИ, А НЕ ПРАПОРІВ

Учорашня дискусія „Революційних моментів” була присвячена темі, в якій, на жаль, ближчим часом не варто сподіватися на революційні зміни. Йдеться про толерантність українського суспільства.

На сьогодні найвелелюдніша зустріч проекту модерувалася Максимом Буткевичем, координатором проекту „Без кордонів” центру „Соціальна дія”. Він окреслив кілька подій останніх місяців, які, на його думку, свідчать про тенденцію наростання ксенофобних настроїв в українському суспільстві, котрі не лише виходять з „низів” суспільства, а й стимулюються „згори”. Цікаво тільки, чому в українському інформаційному просторі зазвичай можна зустріти чимало обурених заяв з приводу погромів презентацій, маршів з нацистською символікою чи підпалу галерей, але не видно публічних вимог до влади продемонструвати результати відповідних кримінальних розслідувань.

Натомість правозахисник Аркадій Бущенко вважає, що ксенофобія не є якоюсь помітною тенденцією нашого суспільства, мейнстрімом. Він навів дані опитувань, які засвідчують, що більшість українців підтримують свободу слова. Втім, можна пригадати й інші опитування, де якраз понад 50% схвалювали ідею запровадження цензури. І я не здивуюся, якщо дізнаюся, що обидві позиції можуть поєднуватися в однієї людини:) Головною проблемою Аркадій Бущенко вважає прогалини в законодавстві й заснування державою незаконних структур – скажімо, сумнозвісної Комісії з моралі, чия діяльність, за його словами, законодавчо не прописана, тому і боротися з нею законними методами неможливо.

Художниця Алевтина Кахідзе вважає порушення прав меншин, зокрема етнічних, спадщиною СРСР, де існувала неформальна, але чітка й підтримувана владою ієрархія національностей з російським „старшим братом” на чолі. Вона розповіла, що й сьогодні в МВС існують інструкції, що вимагають особливо ретельних перевірок паспортів осіб, котрі є українськими громадянами з грузинськими прізвищами. Причому, каже Алевтина, службовці паспортих столів, виконючи ці доручення, не виявляють жодної агресії – вони вважають це нормальним, спокійним і пересічним станом речей. Ще одна дуже важлива річ, про яку сказала Кахідзе (і під якою я сам готовий тисячу разів підписатися) – українці замало подорожують закордон, замало спілкуються з іноземцями й замало цікавляться життям людей інших національностей та інших країн.

Голова центру „Жіноча мережа” Лайма Гейдар вважає, що одна з головних причин державної підтримки ксенофобії – бажання влади відволікти увагу громадян від реальних проблем, натомість накрутити їх на ворожнечу до Іншого та почати шукати, хто, грубо кажучи, випив воду в крані чи газ у трубі. Й підмітила один важливий факт, котрий якось мало звучав в українському інфопросторі: дискусія про антологію „120 сторінок Содому” велася про що завгодно, тільки не про самі тексти, вміщені в ній. І не про суто літературну доречність формування книги за таким принципом, додам від себе.

А історик Андрій Портнов перевів тему з суто українського контексту на ширший простір. Не варто зациклюватися на наших доморощених ксенофобах, сказав він. Якщо придивитися, наприклад, до загальноєвропейської політичної сцени, то можна помітити, як багато облич у ксенофобії, а також те, що вона не завжди корінням „справа”. Наприклад, деякі праві західноєвропейські рухи цілком толерують гомосексуалізм, але виступають різко проти мусульман. Або ситуація з геноцидом вірмен, котрий Франція визнала демонстративно з тим, аби підкреслити своє небажання пускати Туреччину до ЄС, а Україна не визнала через партнерські відносини з турками. І найяскравіший приклад: референдум у Швейцарії, за результатом якого в країні заборонено будувати… нові мінарети.

Висновок простий: боротьба з ксенофобією потребує не стільки прапорів і гасел (під будь-яким із них будь-коли буйним цвітом може розростися ненависть до іншого), скільки постійної уваги і небайдужості. Адже саме байдужість, приміром, призводить до того, що майже ніхто не звертає увагу на те, що історія України в нас викладається не як історія всіх народів, котрі жили й живуть на території нашої країни, а як етнічна історія українців.

ПОЕЗІЯ: ОПІР СОЦІУМУ?

Мабуть, найбільший опір інтеграції мистецьких і соціальних питань було відчутно 9 грудня, під час літературного блоку лабораторій під назвою „Прощавай, міф! Мала література vs велика мова”. Участь у ньому взяли поети Катерина Бабкіна, Юлія Стахівська, Ярослав Гадзінський, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев і Василь Лозинський.

Спочатку дискусія стосувалася взагалі формату можливої ролі соціального та політичного у літературі. Поети доволі скептично поставилися до всіляких агітаційних штук у поезії. Та й ширше, будь-яка умовно громадянська тематика викликала в поетів неминучу іронію. Мабуть, через те, що протягом семи десятиліть саме література в Україні найбільше з усіх видів мистецтв мусила в гвалтовному порядку безперестанку перейматися громадською проблематикою. А втім, чи це достатній привід ігнорувати будь-які прояви соціального як одного з вимірів довколишньої реальності?

Цікаво, що соціальну або й революційну лірику можна поділити ніби на два типи. Один з них оперує революційною чи громадською риторикою як духом, ритмом тощо, а другий художньо використовує (деконструює, підтримує, заперечує, пародіює) реальні або бажані факти соціальної реальності чи соціальних змін. Перший – набагато поширеніший в українській і світовій поезії. Ще одним важливим моментом обговорення було питання, чи може література виступати елементом ідентичності, „прапором” певної меншини, більш або менш пригніченої групи. Як на мене, у сьогоднішньому українському суспільстві міжгрупові комунікації занадто хаотичні для цього.

Роздуми на тему, чому, наприклад, Помаранчева революція та мирне здобуття Незалежності не відбилися в українській поезії так яскраво і художньо, як варто було би чекати, не призвели до якогось висновку, зате учасники почитали декілька зразків української, іспанської та німецької поезії, які умовно можна назвати революційними.

А закінчилась зустріч обговоренням майбутнього вечора соціальної лірики 16 грудня, на який ми вас раді запросити:)

Олег Коцарев: ЗАВОД „БІЛЬШОВИК” МІЖ СОЦІОЛОГІЄЮ, КУЛЬТУРОЛОГІЄЮ ТА ПОЛІТИКОЮ

Сьогоднішня акція „Сліпі плями публічного простору” проходила під знаком сполучення соціології й культурології.

У рамках дискусійного дня обговорювали дві невеличкі доповіді. Перша, підготовлена Анастасією Рябчук та Наталею Онищенко, звалася „Маргіналізація робітничого класу в пострадянському міському просторі” й розповідала про київський завод „Більшовик” та його працівників. Головна увага концентрувалася на дискурсивному зміщенні: соціологічне досідження виявило, що робітники почуваються відсунутими на суспільні маргінеси. Сьогодні їх уже не прославляють і з пропагандистською метою не ставлять нібито в центр суспільства, як це було за радянських часів. Об’єктивнішою зміною можна назвати занепад виробництва як такого – колись одне з найбільших підприємств країни сьогодні працює три дні на тиждень, штат скоротився вдесятеро, а значна частина корпусів продана чи здана в оренду.

Умовно кажучи, споживання витіснило виробництво з картини суспільного життя. Показово, що студентки, які мали проводити відповідні опитування, не знали, як їм дістатися до заводу, хоча чудово знали, де знаходиться торговельний центр „Біьшовик” і метро „Шулявська”. Себто завод перестав бути чимось визначним в образі міста (і то великого міста, будованого значною мірою як індустрільне).

Така ситуація – одна з головних причин, чому різні жанри й напрямки сучасного мистецтва звертаються до виробничих просторів. Вірші про заводи, виставки в трамвайних депо, фотосесії на покинутих фабриках, усе це має свіжий присмак саме через те, що привертає увагу до речей, відсунутих у дальню шухляду. Питання тільки в тому, щоб мистецьку сутність таких подій не висушив політичний радикалізм.

Друга доповідь Анни Хвиль так само стосувалася заводу „Більшовик”, точніше тієї, що перетворилася на однойменний торговельний центр. Тут обговорили те, як реальні, міфологізовані та спародійовані радянські символи лягли в основу брендингу цього закладу. Бар а-ля кабінет НКВД, кафе з малюнками радянських людей, що ловлять їжу з неба, рекламні слогани, стилізовані під гасла червоної пропаганди, тощо… Культурологічно цікаве поєднання зовтішного знущання над минулим, ностальгії та екзотизму або типовий приклад деконструкції у просторі.

Що ж до обговорення, воно коливалося між політичною суперечкою („Революційні моменти” – зокрема й один з тих нечисленних закладів, де українські неноменклатурні прихильники різних ідеологій мають змогу спокійно і цивілізовано подискутувати) та роздумами над соціологічною термінологією, наприклад, над поняттям „клас”.

Олег Коцарев: ЛІВОРУЧ КРУ-ГОМ! – ПЕРШИЙ ДЕНЬ РЕВОЛЮЦІЙНИХ МОМЕНТІВ

Уже виходячи з Анкою Лазар із Могилянки поміж нетерплячих джипів Контрактової площі після першої акції «Революційних Моментів», я вперше як слід усвідомив – це ж один з перших в Україні фестивалів, де актуальне мистецтво поєднується з політичною думкою! Якщо не перший.

І, звісно, люди культури, люди мистецтва почуваються не до кінця комфортно з іншим способом репрезентації, думки й образу. А тим, хто звик жити політикою, не зовсім зрозумілі «метафізичні» запитання «творчої інтелігенції». Чудова нагода почути Іншого.

По-бароковому білі й темні водночас, із подвійним дном (чи радше подвійними стелями) зали ЦСМ при Києво-Могилянській академії. Повільний монітор в одній залі, величезна сцена невідомого призначення в другій і дискусія – в третій.

3 грудня відбулася розмова, яку я б назвав «пошуком-спільної-мови-з-приводу-того-як-розмовляти-про-ліві-ідеї-та-ліву-політику». Наближення до конструктивного обміну думками чи «бредогенератор»? Було і від того, і від другого.

Особисто я, мабуть, найбільш хотів зрозуміти, що ж сьогодні мається на увазі під прикметником «лівий». Ну тобто якщо відкинути класифікації української телевізійної псевдо політології, в якій ліві партії вирізняються тим, що дурять пенсіонерів Східної України, а праві – пенсіонерів західних областей.

Наприклад, представник київської Організації Марксистів сказав, що ліві погляди передбачають невизнання права приватної власності на засоби виробництва, а організатор від Фонду Гайнріха Бьолля заперечив, що в основі лівих цінностей – справедливість і солідарність)). Коли в розмові виринула тема Голодомору, я злякався, що ми зараз повернемося до телевізійної політології:((. Та в останній момент учасникам вдалося виїхати на цікавішу тему – як лівим відібрати в правих монополію на такі травматичні теми, як Голодомор. Власне, яка має бути «ліва історична пам’ять». Чи треба лівим примиритися з активним ужитком конструкту національності? Та все ж у підсумку не було не лише відповідей, а й чітких позицій…

Що ж, у час, коли мода на «лівизну» під впливом євросоюзівських трендів проникає і в українські творчі кола (пригадаймо хоч би риторику Жадана й різку реакцію на неї Ульяненка або акції проти забудовників з ознаками перфоменсу), розмова про всі ці речі особливо актуальна. Інакше як нам зрозуміти, чим нова хвиля лівих ідей і рухів відрізняється від радянського і пострадянського розуміння? Як переконатися, чи йдеться, грубо кажучи, про ментальний футуризм, а чи про соцреалізм? Щоб зорієнтуватися на осі «від комуністів до антикомуністів» (з відомої приказки), треба не просто чути, а й чітко висловлюватися...