Дискусія „Політичний поворот” особисто мені вкторе продемонструвала, як важко в сьогоднішньому фрагментованому світі знайти спільну мову навіть людям одного чи суміжних середовищ. Я не про спільну позицію, а про приблизно однакове розуміння одних і тих самих слів. Якби на це був час, кожний публічний захід варто було би починати з узгодження значення ключових слів. На жаль, часу на це майже немає…
Ось і під час цієї дискусії виникало чимало непорозумінь, наприклад, з приводу того, чи йдеться про цілеспрямований політичний жест у мистецтві, а чи про політичну функцію, яку під певним кутом зору можна виявити в будь-якому художньому творі чи дії. Погодьтеся, це все-таки різні речі, й вони по-різному працюють.
Леся Прокопенко та Олексій Радинський у блоці доповідей „Політекономія сучасного мистецтва” розповідали про деякі інституційні, ідеологічні та фінансові особливості українського контемпорері арт. До речі, ще один багатозначний термін, котрий, щоправда, завдяки Олексію, все ж здобувся на бодай ситуативне визначення.
Одним з головних об’єктів критики став Пінчук Арт Центр як символ репресивного олігархічного суспільства (знаменита черга, охорона, яка дуже активно пояснює, як і кому поводитися, тощо), обмежень, накидуваних галереями, кураторами і власниками на митця, перетікання мистецтва у фінансову площину. Напевно, в цілому спільним висновком і доповідувачів, і тих, хто виступав в обговоренні, стала песимістична думка про те, що за нинішньої фінансової й структурної залежності художників від владних (у шрирокому сенсі) центрів розраховувати на вільні й послідовні вияви політичного у їхній творчості важко. Хоча з іншого боку, така ситуація стримує митців від сповзання до пласкої агітки.
У цьому моменті виникла ще одна маленька дискусія про те, чи багатозначність і відстороненість від буквальної політики йде мистецтву на користь, чи це, як висловився один з присутніх „естетичний сервіс буржуазії”. Іншим суперечливим питанням було й те, наскільки мистецтво потребує соціальної прив’язки й мотивування, чи воно ґрунтується на натхенні й способі мислення митця. Хоч останній підхід і був розкритикований, нагадаю, що він відсилає нас до „діонісійської” складової, без якої мистецтво важко уявити й з котрою в українському контемпорері поки що, як на мене, не все аж так ідеально.
Доповідь Ігоря Самохіна „Політичність української літератури” виявилася короткою політичною інтерпретацією романів Юрія Андруховича. „Рекреації” Самохін потрактував як ліберальну утопію, „Московіаду” як різкий антитоталітарний виступ, „Перверзію” як розчарування в утопії, втечу від неї, а „Дванадцять обручів” – як спробу повернутись обличчям до соціальної реальності. Симптомом відродження віри в утопію після 2004 року Ігор вважає вірш „Стах Перфецький повертається в Україну”.
Цікаво, що всі політичні стратегії, як випливає з доповіді й подальшого обговорення, Андрухович вибудовує на віртуальному ґрунті: міф про Австрію, міф про Станіславів, міф про Центральну Європу. Дехто навіть назвав це „гігієнічною” зневагою до реальних проблем більшості українців. Що ж, аби не помножувати суперечності, як казали футуристи, „ідеології та фактури”, скажу так: проблема української літератури не в тому, що Андрухович мало приділяє уваги „базисним” проблемам суспільства. Проблема в тому, що письменники, які про них пишуть, теж повинні бути, а їх поки що мало. Але штучно прискорити розвиток соціополітичного напрямку в сучукрліті неможливо. Лишається терпляче очікувати на подальші плоди майже безцензурного двацятиріччя.
