Учора в кількісному сенсі „Революційні моменти” перевершили самі себе:) Дискусії тривали понад п’ять годин. Тож переказувати зміст усіх доповідей та обговорень просто немає сенсу. Краще розповім декілька вражень, що стали для мене ключовими.
Так чи інакше, центральною темою були проблеми активізму в контексті інтересів низових громад, ідеї революції та лівого руху. Причому, на відміну від однієї з дискусій перших днів проекту, цього разу менше торкалися питання занепаду чи розквіту активізму, а більше – конкретних справ.
Скажімо, питання ефективності дій активістів. Якщо підсумувати сказане в різних виступах і доповідях, виходить, що в сьогоднішній Україні реально здатні досягати мети лише дуже точкові й тактичні протести. Наприклад, проти незаконної забудови чи затримки платні на якому-небудь підприємстві, проти рейдерської атаки. Системні питання, а особливо наснажені певними ідеями, переважно залишаються невирішеними та часто викликають відторгнення в самих громадян, чиї інтереси відстоюються.
У чому причина небажання наших співгромадян виходити на, так би мовити, системний рівень? Може, тут грає якусь роль розчарування у „великій політиці”. Може, спрофанованість самого поняття ідеологія. Може, засадничо не стратегічний практицизм як малоартикульована, але всепроникна і популярна концепція сучасного українського суспільства. А може, й усвідомлення (чи підсвідома здогадка?) того, що без розвитку низової відповідальної солідарності, важко уявити системні зміни в країні, хоч лівого, хоч правого характеру. Так чи інакше, а тим активістам, котрі хочуть не просто розв’язувати локальні конфлікти, а й виводити їх у концептуальний простір, доведеться ще добряче попрацювати над ужитковістю й доступністю викладення своїх ідей.
Іншим цікавим для мене питанням стала тема культурної (і мистецької) складової активізму. Власне, ще на одній з попередніх дискусій я запитував одного з активістів, чи сприяє карнавальний або мистецький елемент протестам, а чи навпаки відводить їх від головної соціальної мети. Тоді відповідь була однозначна: мистецька складова потрібна, бо за допомогою несподіваних у публічному просторі метафор до всього цього привертається увага загалом інертного соціуму, ЗМІ та ін. Цього разу все виявилося не так просто. Наприклад, у розмові про нинішні протести в західних університетах з’ясувалося, що чи не вперше за останній час активісти більшості з цих ініціатив рішуче відмовилися від карнавалізації або метафоризації своїх протестів. Відмовились вони й від візуального орієнтування на медіа – навпаки, медіа часто піддавалися бойкоту як один з елементів репресивної системи. Була також висловлена думка, що велика доля мистецьких або навколомистецьких практик сприяє дрейфу активізму в бік контркультури, втрати дисципліни й цілісності. Натомість, скажімо, Нікіта Кадан вважає, що участь у соціальних акціях неможлива без переживання учасниками певного внутрішнього задоволення естетичного характеру.
Ще одна концептуально-інструментальна „загадка” активізму – питання застосування фізичної сили. Якщо протести в Євросоюзі часто відбуваються у форматі вуличних боїв, то в нашій країні силові сутички в таких випадках відбуваються вкрай рідко. В цьому сенсі було висловлено дві протилежні думки: за однією з них, соціально активним інтелігентам слід качати м’язи, вчитися готувати коктейль Молотова, умовно кажучи, відновлювати неформальні традиції „революційної культури”, втрачені за часів сталінізму й застою. За другою, навпаки, адекватний сучасний активізм мусить бути миролюбним і толерантним, не діяти методами опонентів. Прозвучала навіть така оригінальна думка, що в цьому сенсі сьогодні треба поєднати постаті Леніна й Ганді в одну амбівалентну фігуру.
Також на всіх присутніх справив враження фоторепортаж із виставки, присвяченої п’ятій річниці “Помаранчевої революції”, що відбувалася, до речі, в сусідньому приміщенні Києво-Могилянської академії. Кумедна наївна серйозність і кітч у доборі та поєднанні її експонатів спершу звеселила всіх присутніх, а потім спричинила дискусію на тему того, як сьогодні можна адекватно говорити про „Помаранчеву революцію” без ідеологічних спекуляцій. Як пояснити собі й іншим, що відбулося в нашій країні п’ять років тому? Тут висловили кілька версій: спроба антиколоніальної революції, протести з метою уникнути авторитаризації держави, майже карнавальне випускання пари соціального напруження, навчання соціальної мобілізації.
А особисто для мене головним став досвід людської солідарності, про котрий я постараюся ніколи не забути.
середа, 16 грудня 2009 р.
понеділок, 14 грудня 2009 р.
Олег Коцарев: БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ
Вечір дискусій „Тіло, історія, влада” був присвячений обговоренню безпосереднього протистояння лівоорієнтованої інтелігенції репресевним і консервативним тенденціям суспільства і влади.
Першою темою вже вкотре знову виявився випадок із Олександром Володарським. Доповідь Ольги Брюховецької „Українська сексуальність” за участі співмодератора Михайла Каменєва поставила цей випадок у контекст етноцентричної міфологізації сексуального. Її одним із симвлоів була подана доволі забавна публікація в журналі „Главред” з Миколою Томенком, присвячена його розумінні „українського кохання” яко автора відповідної книги. Інтерв’ю демонструє дуже стерильне розуміння сексуального, ідеалізацію українців і протиставлення їх “ворожій маскультовій еротизації”, відсутність слова „секс” і т.п. З іншого боку навели приклад творчості Оксани Забужко, в якій певне сексуальне вивільнення, обговорення раніше табуйованих тем поєднувалося з приписуванням їх виключно українській ситуації.
Ольга запропонувала від такої етнізації відмовитись і розглянути секс як об’єкт владного тиску в державі Україна. Власне, тут ми й повернулися до Володарського. Доповідачка і гості запропонували безліч культурологічних, інструментальних і символічних пояснень того, що відбулося – від самодіяльності міліції, до волі несвідомого владного ядра і патріархального обурення демонстрацією саме чоловічого оголення (тут слушно нагадали про псевдофеміністичні перфоменси, де жіноче гламурне оголення не викликало жодного спротиву).
Втім, спроба розібратися в дефініціях, на полі яких ведеться боротьба влади з окремими „вільнодумцями”, не призвела ні до чого. Наприклад, такі речі, як зневага до суспільства, хуліганство, порнографія. Чи можливо без їх осмислення говорити з владою? Тоді вона з радістю застосує принцип, за яким незнання законів не звільнює від їх виконання. В чому суто мистецький акт Олександра Володарського? Де має пролягати межа порнографії? Чи повинна вона взагалі існувати? Якщо повинна, то хто її має визначати? Якщо не повинна, то чи означає це повну відсутність запобіжників? Усі ці питання (невипадково значну їх частину сформулював Михайло Каменєв, активіст, а не теоретик) не знайшли навіть спроб відповіді.
Подальше обговорення моральної комісії так само засвідчило віртуозність дискусії на рівні культурологічних концепцій і на рівні множення прикладів. І набагато менший ентузіазм у питанні тактичних кроків. Наприклад, теза про пошук у діяльності комісії можливих корупційних ознак або інших непривабливих проявів з тим, щоб дискредитувати її інституційно в очах громадськості, викликала таку реакцію, що, мовляв, це надто дрібні й непринципові речі. Втім, навіть попри таку непрактичність дискусії, важко не погодитися з Ольгою Брюховецькою, що в разі успішного завершення справи Володарського (для самого Володарського, звісно) її можна було би застосовувати як ефектний прецедент і в багатьох інших питаннях, що стосуються відстоювання перед владою своїх прав у різних галузях.
Друга доповідь – „Хвороби правизни” Володимира Артюха. Тут центром критики став правий міф про Трипілля. Маються на увазі книжки й статті, в котрих ствреджується, що трипільці були протоукраїнцями чи протослов’янами, що в них було письмо, котре розшифровується як українська мова, і т.ін. Була навіть запропонована ідея цікавої акції – „в піку” антинауковим спекуляціям (до речі, базованим часто на спекуляціях цілком реальних, колекціонерських) зробити виставку або ще щось у такому дусі, що розповідало б про реальне життя реального райцентру Трипілля Київської області.
Критика таких „концепцій” цілком слушна і виправдана. Та часом вона втрачає розумну міру. Скажімо, чим завинили просто виставки посуду чи скульптури трипільських часів? Або чому сам прикметник „трипільський” неминуче мусить мати знущальну конотацію?
Словом, цей день „Революційних моментів” приніс більше питань, аніж відповідей. Що в певному сенсі зовсім непогано.
Першою темою вже вкотре знову виявився випадок із Олександром Володарським. Доповідь Ольги Брюховецької „Українська сексуальність” за участі співмодератора Михайла Каменєва поставила цей випадок у контекст етноцентричної міфологізації сексуального. Її одним із симвлоів була подана доволі забавна публікація в журналі „Главред” з Миколою Томенком, присвячена його розумінні „українського кохання” яко автора відповідної книги. Інтерв’ю демонструє дуже стерильне розуміння сексуального, ідеалізацію українців і протиставлення їх “ворожій маскультовій еротизації”, відсутність слова „секс” і т.п. З іншого боку навели приклад творчості Оксани Забужко, в якій певне сексуальне вивільнення, обговорення раніше табуйованих тем поєднувалося з приписуванням їх виключно українській ситуації.
Ольга запропонувала від такої етнізації відмовитись і розглянути секс як об’єкт владного тиску в державі Україна. Власне, тут ми й повернулися до Володарського. Доповідачка і гості запропонували безліч культурологічних, інструментальних і символічних пояснень того, що відбулося – від самодіяльності міліції, до волі несвідомого владного ядра і патріархального обурення демонстрацією саме чоловічого оголення (тут слушно нагадали про псевдофеміністичні перфоменси, де жіноче гламурне оголення не викликало жодного спротиву).
Втім, спроба розібратися в дефініціях, на полі яких ведеться боротьба влади з окремими „вільнодумцями”, не призвела ні до чого. Наприклад, такі речі, як зневага до суспільства, хуліганство, порнографія. Чи можливо без їх осмислення говорити з владою? Тоді вона з радістю застосує принцип, за яким незнання законів не звільнює від їх виконання. В чому суто мистецький акт Олександра Володарського? Де має пролягати межа порнографії? Чи повинна вона взагалі існувати? Якщо повинна, то хто її має визначати? Якщо не повинна, то чи означає це повну відсутність запобіжників? Усі ці питання (невипадково значну їх частину сформулював Михайло Каменєв, активіст, а не теоретик) не знайшли навіть спроб відповіді.
Подальше обговорення моральної комісії так само засвідчило віртуозність дискусії на рівні культурологічних концепцій і на рівні множення прикладів. І набагато менший ентузіазм у питанні тактичних кроків. Наприклад, теза про пошук у діяльності комісії можливих корупційних ознак або інших непривабливих проявів з тим, щоб дискредитувати її інституційно в очах громадськості, викликала таку реакцію, що, мовляв, це надто дрібні й непринципові речі. Втім, навіть попри таку непрактичність дискусії, важко не погодитися з Ольгою Брюховецькою, що в разі успішного завершення справи Володарського (для самого Володарського, звісно) її можна було би застосовувати як ефектний прецедент і в багатьох інших питаннях, що стосуються відстоювання перед владою своїх прав у різних галузях.
Друга доповідь – „Хвороби правизни” Володимира Артюха. Тут центром критики став правий міф про Трипілля. Маються на увазі книжки й статті, в котрих ствреджується, що трипільці були протоукраїнцями чи протослов’янами, що в них було письмо, котре розшифровується як українська мова, і т.ін. Була навіть запропонована ідея цікавої акції – „в піку” антинауковим спекуляціям (до речі, базованим часто на спекуляціях цілком реальних, колекціонерських) зробити виставку або ще щось у такому дусі, що розповідало б про реальне життя реального райцентру Трипілля Київської області.
Критика таких „концепцій” цілком слушна і виправдана. Та часом вона втрачає розумну міру. Скажімо, чим завинили просто виставки посуду чи скульптури трипільських часів? Або чому сам прикметник „трипільський” неминуче мусить мати знущальну конотацію?
Словом, цей день „Революційних моментів” приніс більше питань, аніж відповідей. Що в певному сенсі зовсім непогано.
Нікіта Кадан: Протест як самоосвіта
У неділю 13го відбулася дискусія "Студентські протести у вищих навчальних закладах як форма самоосвіти".
Сьогоднішня художня система влаштована так, що художнику, роботи якого виставляються інтернаціонально, важко уникнути обов’язку мандрувати: резиденції, присутність на відкриттях, необхідність виробляти деякі твори безпосередньо в тому місці, де вони будуть представлені. Міжнародна мистецька інфраструктура, до роботи якої українські художні інституції, за малим винятком, непричетні, зазвичай постає перед «гастАРТбайтерами» (термін Лучезара Бояджиєва) як блискучий бездоганно ефективний механізм. Втім, іноді ми стаємо свідками вивільнень соціальної енергії, які призводять до збоїв у роботі цієї машини.
Анатолій Белов, який щойно повернувся з резиденції у Граці і був свідком австрійських студентських протестів, зокрема і у Віденській Академії Мистецтв, показав фотографії захоплених аудиторій та розповів про самоорганізацію спільноти бунтівників. Жанна Кадирова, перебуваючи в Парижі, відправилася до Центру Помпіду – Помпіду страйкує. Лувр також страйкує – на підтримку Помпіду. Окрім фотографій закритих дверей, прикрашених плакатами з вимогами страйкарів, Жанна показала фото-документацію днів відкритих майстерень у Rijksakademie в Амстердамі. Від теми протестів у художніх інституціях ми перейшли до теми західної художньої освіти – і знов повернулися до обговорення протестів, адже зовсім нещодавно в Києві страйкували студенти Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука. Про це розповів активний учасник подій в Інституті Бойчука, член незалежної студентської профспілки «Пряма дія» Сергій Мовчан.
Трансгресія, перехід кордонів і перегляд правил є визнаною частиною художньої традиції, на яку орієнтуються західні студенти мистецьких навчальних закладів – тому художня та громадянська активність цих студентів міцно взаємопов’язані. У випадку українських студентів-художників розрив між творчою та протестною практиками – величезний. Свідченням зусиль, витрачених на його подолання стали дещо недоладні транспаранти з гаслами протесту, написаними стилізованими під етнічний орнамент літерами.
Але ці протести можуть стати важливим етапом у художній самоосвіті страйкарів – поза архаїчною та відверто неадекватною системою офіційної української мистецької освіти. І, поза сумнівом, вже стали важливим кроком у їх громадянській самоосвіті.
За влучним висловом одного з учасників дискусії, молоді зазвичай не протестують з причини протікання даху в гуртожитку. Вони використовують протікання даху як привід щоб вивільнити своє бажання протестувати проти несправедливості світу. Таке бажання лежить і в основі політично та етично ангажованого мистецтва.
Сьогоднішня художня система влаштована так, що художнику, роботи якого виставляються інтернаціонально, важко уникнути обов’язку мандрувати: резиденції, присутність на відкриттях, необхідність виробляти деякі твори безпосередньо в тому місці, де вони будуть представлені. Міжнародна мистецька інфраструктура, до роботи якої українські художні інституції, за малим винятком, непричетні, зазвичай постає перед «гастАРТбайтерами» (термін Лучезара Бояджиєва) як блискучий бездоганно ефективний механізм. Втім, іноді ми стаємо свідками вивільнень соціальної енергії, які призводять до збоїв у роботі цієї машини.
Анатолій Белов, який щойно повернувся з резиденції у Граці і був свідком австрійських студентських протестів, зокрема і у Віденській Академії Мистецтв, показав фотографії захоплених аудиторій та розповів про самоорганізацію спільноти бунтівників. Жанна Кадирова, перебуваючи в Парижі, відправилася до Центру Помпіду – Помпіду страйкує. Лувр також страйкує – на підтримку Помпіду. Окрім фотографій закритих дверей, прикрашених плакатами з вимогами страйкарів, Жанна показала фото-документацію днів відкритих майстерень у Rijksakademie в Амстердамі. Від теми протестів у художніх інституціях ми перейшли до теми західної художньої освіти – і знов повернулися до обговорення протестів, адже зовсім нещодавно в Києві страйкували студенти Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука. Про це розповів активний учасник подій в Інституті Бойчука, член незалежної студентської профспілки «Пряма дія» Сергій Мовчан.
Трансгресія, перехід кордонів і перегляд правил є визнаною частиною художньої традиції, на яку орієнтуються західні студенти мистецьких навчальних закладів – тому художня та громадянська активність цих студентів міцно взаємопов’язані. У випадку українських студентів-художників розрив між творчою та протестною практиками – величезний. Свідченням зусиль, витрачених на його подолання стали дещо недоладні транспаранти з гаслами протесту, написаними стилізованими під етнічний орнамент літерами.
Але ці протести можуть стати важливим етапом у художній самоосвіті страйкарів – поза архаїчною та відверто неадекватною системою офіційної української мистецької освіти. І, поза сумнівом, вже стали важливим кроком у їх громадянській самоосвіті.
За влучним висловом одного з учасників дискусії, молоді зазвичай не протестують з причини протікання даху в гуртожитку. Вони використовують протікання даху як привід щоб вивільнити своє бажання протестувати проти несправедливості світу. Таке бажання лежить і в основі політично та етично ангажованого мистецтва.
16 грудня о 19-30 - поетичний вечір соціальної лірики ІНША РОБОТА
“ІНША РОБОТА”
Вечір соціальної лірики
16 грудня 2009 р., 19:30
Фундація ЦСМ,
Староакадемічний корпус НаУКМА,
вул. Сковороди, 2
Читають:
Катерина Бабкіна, Ярослав Гадзінський, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев,
Дмитро Лазуткін, Василь Лозинський, Юля Стахівська.
На літературній лабораторії “Прощавай, міф!: мала література vs. велика мова”, яка відбулася 9 грудня в рамках виставки “Революційні моменти” Фундації ЦСМ, було визначено можливі критерії запотребованої в Україні літератури, яка б несла соціальний зміст. “Мала література”, у розумінні Делеза та Ґваттарі як детериторіалізована література меншин, надає усьому індивідуальному політичного та колективного значення. Автори зачитають давніші та недавні вірші, у яких торкаються соціальних тем.
Блог “Революційних моментів”: http://www.revolutionary-moments.blogspot.com/
Вечір соціальної лірики
16 грудня 2009 р., 19:30
Фундація ЦСМ,
Староакадемічний корпус НаУКМА,
вул. Сковороди, 2
Читають:
Катерина Бабкіна, Ярослав Гадзінський, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев,
Дмитро Лазуткін, Василь Лозинський, Юля Стахівська.
На літературній лабораторії “Прощавай, міф!: мала література vs. велика мова”, яка відбулася 9 грудня в рамках виставки “Революційні моменти” Фундації ЦСМ, було визначено можливі критерії запотребованої в Україні літератури, яка б несла соціальний зміст. “Мала література”, у розумінні Делеза та Ґваттарі як детериторіалізована література меншин, надає усьому індивідуальному політичного та колективного значення. Автори зачитають давніші та недавні вірші, у яких торкаються соціальних тем.
Блог “Революційних моментів”: http://www.revolutionary-moments.blogspot.com/
неділя, 13 грудня 2009 р.
Олег Коцарев: У ПОШУКАХ ПОЛІТИЧНОГО ЖЕСТУ ПОМІЖ ДІОНІСІЙСТВОМ І РЕАЛЬНОЮ ЕКОНОМІКОЮ
Дискусія „Політичний поворот” особисто мені вкторе продемонструвала, як важко в сьогоднішньому фрагментованому світі знайти спільну мову навіть людям одного чи суміжних середовищ. Я не про спільну позицію, а про приблизно однакове розуміння одних і тих самих слів. Якби на це був час, кожний публічний захід варто було би починати з узгодження значення ключових слів. На жаль, часу на це майже немає…
Ось і під час цієї дискусії виникало чимало непорозумінь, наприклад, з приводу того, чи йдеться про цілеспрямований політичний жест у мистецтві, а чи про політичну функцію, яку під певним кутом зору можна виявити в будь-якому художньому творі чи дії. Погодьтеся, це все-таки різні речі, й вони по-різному працюють.
Леся Прокопенко та Олексій Радинський у блоці доповідей „Політекономія сучасного мистецтва” розповідали про деякі інституційні, ідеологічні та фінансові особливості українського контемпорері арт. До речі, ще один багатозначний термін, котрий, щоправда, завдяки Олексію, все ж здобувся на бодай ситуативне визначення.
Одним з головних об’єктів критики став Пінчук Арт Центр як символ репресивного олігархічного суспільства (знаменита черга, охорона, яка дуже активно пояснює, як і кому поводитися, тощо), обмежень, накидуваних галереями, кураторами і власниками на митця, перетікання мистецтва у фінансову площину. Напевно, в цілому спільним висновком і доповідувачів, і тих, хто виступав в обговоренні, стала песимістична думка про те, що за нинішньої фінансової й структурної залежності художників від владних (у шрирокому сенсі) центрів розраховувати на вільні й послідовні вияви політичного у їхній творчості важко. Хоча з іншого боку, така ситуація стримує митців від сповзання до пласкої агітки.
У цьому моменті виникла ще одна маленька дискусія про те, чи багатозначність і відстороненість від буквальної політики йде мистецтву на користь, чи це, як висловився один з присутніх „естетичний сервіс буржуазії”. Іншим суперечливим питанням було й те, наскільки мистецтво потребує соціальної прив’язки й мотивування, чи воно ґрунтується на натхенні й способі мислення митця. Хоч останній підхід і був розкритикований, нагадаю, що він відсилає нас до „діонісійської” складової, без якої мистецтво важко уявити й з котрою в українському контемпорері поки що, як на мене, не все аж так ідеально.
Доповідь Ігоря Самохіна „Політичність української літератури” виявилася короткою політичною інтерпретацією романів Юрія Андруховича. „Рекреації” Самохін потрактував як ліберальну утопію, „Московіаду” як різкий антитоталітарний виступ, „Перверзію” як розчарування в утопії, втечу від неї, а „Дванадцять обручів” – як спробу повернутись обличчям до соціальної реальності. Симптомом відродження віри в утопію після 2004 року Ігор вважає вірш „Стах Перфецький повертається в Україну”.
Цікаво, що всі політичні стратегії, як випливає з доповіді й подальшого обговорення, Андрухович вибудовує на віртуальному ґрунті: міф про Австрію, міф про Станіславів, міф про Центральну Європу. Дехто навіть назвав це „гігієнічною” зневагою до реальних проблем більшості українців. Що ж, аби не помножувати суперечності, як казали футуристи, „ідеології та фактури”, скажу так: проблема української літератури не в тому, що Андрухович мало приділяє уваги „базисним” проблемам суспільства. Проблема в тому, що письменники, які про них пишуть, теж повинні бути, а їх поки що мало. Але штучно прискорити розвиток соціополітичного напрямку в сучукрліті неможливо. Лишається терпляче очікувати на подальші плоди майже безцензурного двацятиріччя.
Сьогоднішня дикусія о 14 годині
Запрошуємо на відкриту дискусію "Студентські протести у вищих навчальних закладах як форма самоосвіти"
Серед тем дискусії будуть студентські протести, зокрема у ВіденськійАкадемії мистецтв та Київському інституті декоративного мистецтва ім.Бойчука. Участь братимуть художник Анатолій Белов, який став свідком австрійських подій, член незалежної студентської профспілки "Пряма дія", активний учасник київських протестів Сергій Мовчан, а також Жанна Кадирова, яка розповідатиме про Open studio 2009 Rijksakademie в Амстердамі. Зв'язок становлення громадянської свідомості молодих художників з можливістю політичного ангажементу мистецтва, порівняння західної та пострадянської моделей художньої освіти, форми протидії, обрані студентами - все це буде обговорюватися в неділю 13 грудня о 14.00.
субота, 12 грудня 2009 р.
Олег Коцарев: ХОРВАТСЬКЕ ВІДЕО ЯК ПРОФАНАЦІЯ ТОТАЛЬНОСТІ
11 грудня на „Революційних Моментах” було фактично продовженням попереднього дня. Перегляд відеоробіт хорвата Ігоря Грубича переріс у продовження дискусії про те, як боротися проти поширення ксенофобії у суспільстві та проти державного тиску. Говорили, наприклад, про те, чим можна допомогти Олександру Володарському, щоб домогтися його звільнення. Про те, чи можливе „перевиховання” шовіністичних і гомофобних опонентів (більшість у це, схоже, не вірили, що, як на мене, - не найкращий симптом для середовища, яке позиціонує себе „на засадах відкритості”).
Що ж до власне відео, в першому можна було спостерігати зсередини вуличні заворушення, влаштовані хорватськими ультраправими під час спроби першого гей-параду в Загребі на початку дев'яностих. Підпали, бійки, каменюки, крики – типовий антураж будь-яких масових безладів, який має непереборну квазімистецьку притягальну силу. Ці зображення завжди пробуджують у людей одночасно страх і збудження. До певної міри ці відчуття я би назвав реакцією на колективізм, притаманний масовим безладам. Тим часом на сусідній стіні зали ЦСМ демонструвалося вже постановочне відео – кілька хлопців і дівчат „з’ясовували стосунки” на вулиці (на тому ж місці де понад десять років тому були сутички), штовхалися, билися, цілувалися...
Дихтомію двох відеопотоків можна, звісно, розуміти по-різному, але особисто мені здається, що друге протиставляється першому саме своєю відносною індивідуальністю. Стосунки молодих людей все одно відбувалися в тісному взаємному контакті, тобто їм притаманний колективістичний тиск, але вони не прагнули, на відміну від вуличного безладу, тотально охопити весь навколишній простір.
Друге відео видається трохи пародією на „телевізійну політику”, а трохи на естетику „типового балканського кіно”. На сцені стоять політики, а під сценою різноманітні „маргінали” – ромка, ветеран балканських воєн, робітник, що відрізав собі пальця на знак протесту, лесбійка. Життя двох груп символічно минає майже незалежно одне від одної, а якщо вони й трапляються одне одному на очі, то хіба як дивакувата вистава. Дії цих персонажів чергуються з так само доволі пародійними виступами хору, „замаскованого” під пам’ятник югославським партизнам.
До речі, оскільки з технічних причин учора останнє відео, на жаль, не вдалося додивитися до кінця, - ось посилання, за яким його можна переглянути. Правда, сербською мовою з англійськими субтитрами:)
http://rutube.ru/tracks/2392270.html?v=a1632ee281e703db52dd3d5ce5248460
UPD: На прохання читачів даю лінк також на перше відео.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
