Тексти з вечора соціальної лірики "Інша робота"

До Вашої уваги, окрім уже опублікованих давніше текстів, по одному віршу учасників вечора соціальної лірики "Інша робота" (упорядкував Василь Лозинський):

Катерина Бабкіна

Надмір питань провокує втому,

втома уповільнює рухи натовпу.А ті, що хочуть опинитися вдома - ті користуються ескалатором.

І кожен притримує довгі шати,

щоб унеможливити потрапляння,

і тільки обладнанню, власне, посрати,

що це запобігає його псуванню.

А звідусіль лунає потужно

гасло, котре затвердив кожен:

громадяни, будьте взаємо байдужі -

тільки це вбереже від пошкоджень.

Ярослав Гадзінський. Назовіть мене інфрачервоним

Ти сам стільки всього і вони всі приблизно ж стільки всього.

Неонові вивіски листя вичовгують хідники зітлілих зебр.

Вся жовч і синь з цього світла в’їдається у євровіконне скло

Піратський віндоуз - новий стратегічний державний герб.

І особливе тепер гілля із вітром тремтінь - коливань

як списки стертих передкризових траншових шляхів

у мулькій калюжі сутінків під брудними шинами

шуму величезного корпоративного сонця

крізь вимкнені аськи сердець офіс-менеджерів

Це кому з них тут забракло щастя вийти

із порожнини національної мобільної мережі

на старі перекопи та вже на всуціль спиляне гілля

внутрішніх розпорядків?

Й те чужоземне листя пускатиме свою кров ув їхні вицвілі віконні рами.

Й сновидіння перетворяться на спам, склеюючись у фантастичні орігамі.

Крихти робочих днів у пачках з форнетті зчерствіють, як прадавні комети.

Й у тіньових політиках забутих предків розчиняться активні абоненти

прямо крізь всі відгороди цієї спільної на всіх нас зйомної квартири -

відсутність мережі, засохлі метелики у лампах - сліпучість А- 4.

А поки ж на стіні сусідньої п’ятиповерхівки

випадає жовта плитка, як невідома інфернальна гра у тетріс.

Інфрачервоні потуберанці сонця з рекламної листівки

А на підвіконні всохлі квіти, мов затухаючі кілобіти

По всьому цьому так і треба шелестіти,

по всьому десь так і треба шелестіти.

Олег Коцарев. Вступ до інфляції.

Є такий екзистенційний момент,

Коли хліб подорожчав уже на третину,

Олія ушестеро,

Квитки щомісяця на 10%,

Але милостиню бабусі в метро

Подають так само по 10 копійок,

Так, як і три роки тому,

Навіть так, як коли я маленьким був

І жив у Радянськім Союзі.

Я приносив тоді сліпій на базарі

10 твердих радянських копійок,

А потім ми йшли купувати

У величезної тітки моркву.

От бабуся в метро й чекає тепер

Своєї хвилі інфляції,

Щоб хоча б по 50, а не по 10,

І тітка з морквою, ніби монета,

Зменшилась під впливом інфляції,

Бо я виріс,

А вона вже не така й велика,

А морква її зовсім мізерна,

Тільки базар на диво розрісся,

Над базаром сонце блукає,

А до нього в гості приходить місяць

Та пропонує: „Купи в мене сир”.

Сонце торгується і купує,

Платить блакитними небесними п’ятірками –

Аж денний місяць майже з небом зливається,

Тоді сонце пропонує купити в нього цибулю,

Та місяць каже: „Де ж мені цю цибулю положить?”

Обурене сонце викидає цибулю,

Й лушпайки дощем параноїдальним

Спадають на місто.

Бабуся сприймає за знак

Ці небесні десятки.

Її час – настає,

Вона потирає руки.

Дмитро Лазуткін. Ніч споживачів

вечори у спальних районах неодмінно збирають біля торговельних центрів

тих кому не до сну –

підлітків алкоголіків і велосипедистів

їхні електричні лампочки

заряджаються від новеньких акамуляторів

їхні серця прагнуть

пити життя великими

жадібними ковтками

саме заради цього і заводяться ними ці небезпечні весняні розмови...

фуршет це коли всі їдять стоячи

сказала валя невідомо чому просто так

коли ми заходили в супермаркет фуршет

а потім додала

зазвичай на всіх не вистачає

тому

головне –

діяти рішуче

ага -

відповів коцарев

ледь пританцьовуючи біля великої стійки з перепелиними яйцями -

треба негайно взяти за яйця цих перепелів

і впихнув собі до рота кілька штук

з щойно розірваної упаковки

точно

подумав барбузан

смерть буржуям

але його слова вже заливав коньяк закарпатський –

три зірочки –

і кожна обпекла горло кожна вколола

лише валя більше не сказала жодного слова і навіть подумати не встигла

бо побачила шоколадні батончики

морожену полуницю напівсолодке шампанське

окраси життя або для когось – ознаки життя

ось тепер ви дізнаєтеся що таке дикі танці

тріск пластикових стаканів

реклами скельцебиття

жодної агітації жодного бренду всує

лише одна співробітниця мовчки дивилась на нас

здається я її знаю вона тут давно працює

мабуть дурепа якась

дурепа дурепою але покликала охорону

спротив був коротким – інакшим бути не міг

вони пробили нашу кругову оборону

свято свободи зіпсували представники закону

ніч ми зустріли в міліції

великий бізнес знов переміг

Юля Стахівська. часто ранками

часто ранками

коли біля водонапірної вежі

збирається вороння

і верхівки дерев схожі

на ще недостиглу смородину

із тугою м’якоттю

неоптимістичний пейзаж

із привокзальних побудов

вимальовується із ліній на долоні

і мчить коліями у червоне

тоді сірезний міст притискує

свого мокрого хвоста до землі

і перші пасажири

мружачись від невиспаних рухів

дріботять ним

складають у картаті сумки

свої лінії: розуму долі і сну

між молоко сир і старі газети

так що хочеться просто довго стояти

і дивитись як білим відлунює річка

і тільки зрідка на придорожніх стовпах

ухають сови

ІНША РОБОТА: Богдан-Олег Горобчук

Герметичні Підземні Краєвиди

в мене на районі
сохне стята газонокосарками трава
спалахують одна по одній чорним пусті ліхтарні зіниці
подібно
спалахують взаємні рани котів і псів
понад ними ходить смерть
під ними вовтузяться хробаки
спостерігаючи м'язами слизавих тіл
герметичні підземні краєвиди
оминаючи іноді пророщені іноді мертві зерна
кістлявої міської худоби
горішні зорі
плюють на свої водянисті нетривкі відображення
в мене на районі будинки гублять бежеву плитку
як особливо велика риба луску
вони поволі рухають плавцями
вони відкладають ікру на кладовищах
тутешні хлопці прагнуть особливих розваг
тому підрізають бомжів на пустому стадіоні
і залишають їх там
наодинці з червоними животами
схожих чимось на котів і псів
лещата тополь для них викрадають місяць
на останні пів години
хлопці витирають ножі об скошену траву
присівши на одне коліно
їхні члени мимоволі тверднуть
їх багато
мій район сміється сірими голубами
мій район посміхається ранами у своєму порохнявому животі
вибитими зубами парканів
зламаними щелепами бордюрів
зідраною шкірою котелень
мої руки порожні мов вулиця
їхні вени дивовижно безлюдні
будинок накриває мене плавцем і я задихаюсь
потроху сповзаючи долі облізлою стіною
які тут зорі
о
які зорі над нашим районом!
яка тут кров - дозріла червона тверда
тутешні хлопці переховують ножі в черепних коробках
чисті як небо ножі
залізні як кров на смак
я усвідомлюю своє сповзання і стримуюсь
напівмертвий бомж позирає на мене зі стадіонної трави
він хрипить і пережовує невдалі слова
наче сатурн дітей
дарма що зорі також сповзають небесною облізлою стіною
йому б тільки загадати бажання - жити!
і він жив би
але хробаки вже притягують його
але пусті його зіниці спалахують чорним
але будинок вперто вважає його ікринкою


Безпосередній Міський Житель Вночі

я шукав теплішого місця
там було би моє тогонічне гніздо —
теплий одяг газет грубі пальці котельної що переходять в п'ястук стіни
м'яка суха трава — як прядиво — і з неї пряв би сни

я досліджував асфальт на повертання дотиків
і він був ніби дзеркало мені — такий же уважний до моїх падінь
підхоплював ніби мама щоби не падав глибше —
під саму землю

я знаходив особливі нічні дерева з однаково потрісканими животами і спинами
прихилявся до них і довго слухав соки
а хтось певно думав що сплю або молюся — і ходив навколо
тож потім я знайшов ще й під ногами сріблясті монетки – а не лише в нічному небі

я шукав глибини
але знайшов лише рівчак у який довго занурювався
зате зрештою став таким незворушним
що під мене не потекла вода

ІНША РОБОТА: Василь Лозинський

Після невеличкої технологічної затримки:) переходимо до публікування текстів, що звучали в рамках проекту соціальної лірики "Інша робота". Перший автор - Василь Лозинський.

Мова програмування

вірш з безконечною кількістю потреб

почисти замість мене зуби,
розшнуруй замість мене взуття, зніми його та розвалися
на ліжку в кімнаті з видом на океан.
знищ замість мене всі віруси на компі.
не купуй замість мене телевізор,
для того, щоб прочитати декілька хороших книжок.
проголосуй замість мене на президентських виборах.
не відчувай цього страху замість мене.
вислухай мовчазного співрозмовника до кінця,
зверни увагу на стан доріг замість мене і на стан
навколишнього середовища.
набий пику замість мене
тим, хто це любить робити.
зламай при цьому ліву руку замість мене
і перенеси замість мене операцію.
стань замість мене алкоголіком, невротиком та наріком.
і не помирай замість мене,
винеси замість мене сміття,
зміни замість мене цю операційну систему.
зроби щось замість мене!
Людино зі спеціальними потребами,
напиши ліпший вірш замість мене!

Соцреалістичне порно

це – нова історія про війну, в якій ми виграли,
вона полягає в тому, що ми навіть не воювали, а,
докладніше, в тому, що воєн не буває.
є живий простір живих думок про тіло.

за вікном гуде магістраль, з гучномовця лунають
на задньому фоні голоси акторів серіалу або телефільму,
яких не розібрати або можна зрозуміти лише частково,
навіть мелодії свінґу лунають, сигнали дзвінків та смс-ок на мобільні телефони,
на деякі з них нам незручно не відповісти.

справжнє відео крутять тут, у заштореній кімнаті
про сенс буття у двох тілах.
як це – мастурбувати на Землю в ілюмінаторі,
світло діода, гніздо розетки, екран монітора?

Олег Коцарев: ЧЕКАЄМО НА НОВІ ЗУСТРІЧІ

Ну ось і добіг свого фіналу проект „Революційні моменти”. Можна було би сказати, що ці понад два тижні проминули непомітно, але це зовсім не так. Скажімо, сьогодні проходячи повз Могилянку зовсім в іншій справі, я автоматично ледь не зайшов у ЦСМ:)

Останній день РМ був дуже насиченим – два великі блоки доповідей і дискусій. Виступали дуже різні люди з ріних країн (власне, про це можна прочитати в програмі). І, мабуть, саме через це дещо розширився так би мовити орієнтаційний спектр розмови – він дещо зсунувся зліва до центру. Найяскравіше це виявилось у різночитаннях терміну „революція” – чи то повернення суспільства від штучно зміненого становища на попередній етап природного розвитку, чи як виходу суспільства на цілковито новий напрямок. Або в погляді на взаємодію мистецтва і політики, коли з одного боку мистецтво бачиться активним і принциповим гравцем соціального поля (так, як це, скажімо, вбачали у своїх теоріях авангардисти ХХ століття), а з другого – тільки спільником, одним із учасників подій.

Остаточне ж розширення плюралістичності дискурсу відбулося, коли раптом виявилося, що серед глядачів присутній пан Костицький з усім відомої комісії. Що характерно, він попросив слова, і репліки його мали переважно примирливий характер. Утім, не можна сказати, що його слова викликали в присутніх великий ентузіазм, радше людям було цікаво його просто побачити.

Cеред важливих речей, проговорених цього дня, було, наприклад, значення досвіду “Помаранчевої революції” для початку становлення громадянської журналістики в Україні. Тоді це явище, котре щойно з’явилося завдяки мережевим технологіям, вийшло наперед завдяки своїй позацензурності. Або питання співвідношення досвіду, внесеного під час цих подій в Україну активістами, наприклад, сербського „Отпору” чи грузинської „Кмара”, та внутрішньоукраїнських умов. Грубо кажучи, наскільки помаранчеві події були експортовані. Безумовно істотне питання можливості післяреволюційної мобілізації – чи можна було не „розпускати Майдан”, а продовжувати тиск уже на нову владу з метою впровадження реальних змін? Більшість учасників тут, здається, зійшлися на думці, що так довго функціонувати в настільки напруженому режимі Україна б не змогла. Вкотре піднімалося питання ролі „серйозності” та „креативу” в суспільних змінах – що головне, атмосфера „кохання і революції” чи прямі безпосередні соціальні кроки. Ну й відверто риторична проблема – як активістам переходити від революційного деструктиву до конструктивної діяльності, пропонування ідей та інструментів.

Що ж, завершення акцій „Революційних Моментів” спонукає до бодай пунктирного і суб’єктивного, але чогось на зразок підбиття підсумків. Відбувся справді важливий і доволі унікальний в українських умовах захід. На ґрунті обговорення питань соціуму і культури зустрілися представники різних середовищ, переважно молоді люди, які мали що сказати й уміли це робити. Принаймні для мене це одна з дуже небагатьох акцій, де люди, задіяні в мистецтві, науці й практичній політичці, так перетнулися. Відповідно, можна було дізнатися багато нового. Звісно, були представлені далеко не всі можливі середовища – переважно прихильники лівої думки, „низові” активісти й творці „контемпорері арт” (проте, здається, всі поділяли загально-емансипаційні настрої). Утім, і з їхньої взаємодії можна було зробити певні спостереження. Про відкритість, розкомплексованість і вміння відходити від стереотипів та критично мислити як засадничо важливі речі для тих, хто робить соціум і культуру. Але й про все ще дуже недостатнє бажання прислухатися до опонентів, про фетишизацію часу й прогресу, котра подекуди дуже виразно прокльовувалась у промовах і концепціях, та про певний дисбаланс у бік „аполонічного” начала в „контемпорері” мистецтві. Є про що говорити, є над чим працювати. Лишається сподіватися, що „Революційні моменти” – не останнє перехрестя для активних людей, котрі щось роблять і щось шукають. Чекаємо на нові зустрічі, у ширшому культурному й політичному спектрі.

А наш блог на цьому не припиняє існування. Попереду ще деякі матеріали „Революційних моментів”, із якими ми хотіли би вас познайомити. Наприклад, ближчим часом тут з’являться тексти авторів, що брали участь в експериментальному вечорі соціальної лірики „Інша робота”.

Олег Коцарев: ТИХІ РЕВОЛЮЦІЇ ГУЧНИХ СЛІВ

Зустріч із двома російськими дослідниками, двома Олександрами - Бікбовим і Дмітрієвим - пройшла під знаком дещо іншого розуміння поняття "революція", ніж те, що домінувало на більшості попередніх зустрічей. Ідеться про, умовно кажучи, революцію як не конче різкі зміни. Може, самі доповідачі таку дефініцію й не підтримали б, але саме момент змін у широкому значенні виразно об'єднував їхні виступи. Революційні Моменти таким чином не замкнулися на ідеологічно наснаженому дискурсі.

Олександр Дмітрієв зосередився на процесах, що відбувались у сфері вищої освіти Російської Імперії та СРСР від 1905 до 1922 року. Від буяння протестних настроїв серед студентів і молодших викладачів, дилеми між чорною і червоною "сотнями", вимог реформування, відкриття перших приватних вузів, позбавлених етнічних, гендерних і станових обмежень, через лихолітні, проте досить вільні й навіть подекуди плідні роки революції та громадянської війни (коли владі було геть не до університетів) "місця знання" перейшли шлях до перших років радянської влади, її закручування гайок. Тоді здобуті автономні права поступово й невпинно згортались, університети переорієнтовувалися під концепцію ужитковості, запроваджувалися нові класові дискримінаційні практики, до наукових і навчальних процесів інтегрувалася "червона наука", "науковий комунізм" і т.п. Цікаво, що, за словами Дмітрієва, багато хто зі студентів і молодших викладачів такі зміни підтримував, сподіваючись у перспективі на позитивні наслідки.

Перед нами - взірцева картина того, як неминучі суспільні зміни розгртаються з силою пружини, захоплюючи до себе навіть тих, хто в них не мав би бути зацікавленим і кому незабаром доведеться чи відпливати з батьківщини "кораблем філософів", чи стати одним із в'язнів ГУЛАГу, чи мімікрувати під нову офіційну науку. Цікаво, що за ці два десятки років кардинально змінилось і соціальне обличчя студентства - через війни, відхід у владу й політику, втечу на села й у містечка, залучення до вищої освіти представників пролетаріату та інші бурхливі процеси.

Чому в цих умовах студенти й науковці не знайшли такого способу самоорганізації, котрий дозволив би їм зберегти певні свободи та якийсь ступінь автономії? Можливо, справа в істотній політичній розколотості цих середовищ. А може, справа в тому, що колективи університетів не знайшли що протиставити брутальній силі влади. Втім, і недооцінювати позиції вишів теж не варто. Наприклад, як розповів Олександр Дмітрієв, іще в двадцятих роках в університетах відбувалися вільні вибори старост, у тому числі й пов'язані з політичними уподобаннями. Можна пригадати й те, що чимало реальних, а не інспірованих підпільних антибільшовицьких організацій виникло саме в студентському середовищі. Та все ж питання залишається відкритим і сьогодні: як зробити так, аби суспільні зміни не призводили до втрати автономних прав науковими й освітніми інституціями? Адже ми не можемо знати, чи не поверне завтра крива історії в бік закручування гайок...

Натомість Олександр Бікбов розглянув дещо протилежний приклад розтягнених у часі революційних змін. Визначивши революцію як подію, що дозволяє відчути емансипацію в певних сферах, він зосередився на одній із так званих "тихих революцій". А саме - на зміні в політичній риториці протистояння Радянського блоку з Заходом у 60-70-х роках.

На його думку, вихід післявоєнного СРСР з міжнародної ізоляції змусив радянську владу до пошуку бодай формального діалогу з західними країнами. І головним маркером цього, а власне дискурсивною революцією, стала зміна значення й риторичної "валентності" деяких понять, запровадження нових і зникнення старих формул. Образно кажучи, це був малопомітний, проте радикальний перехід від "класової ненависті" до "прав людини".

Так, за словами Бікбова, межа "соціалістичного" і "буржуазного" світів ставала тоншою, оскільки при збереженні політичної, економічної й військової напруги в мовній сфері почалася, висвловлюючись тодішньою мовою, "розрядка". Саме вона була одним із чинників того, що за ще пару десятків років холодна війна скінчилася.

Окрім ваги суто механічних спостережень Олександра Бікбова над процесами тихих змін, варто звернути увагу на здатність слів і риторики, метафорично висловлюючись "формувати реальність". А відтак - ця доповідь зайвий раз нагадала про відповідальність людини за свою риторику, що є особливо актуальним питанням як для активістів, так і для людей, що працюють із образом.

Олег Коцарев: САМООРГАНІЗАЦІЯ МИТЦІВ НА ХВИЛЯХ СОЦІАЛЬНОГО ПРОТЕСТУ

Розповідь Романа Петруняка про мистецькі протести в Америці 60-70-х років ХХ століття стала, мабуть, одним із найінформативніших заходів „Революційних моментів”. Факти, фотографії, дати і назви.

Коли художник вирішує вийти за межі своїх індивідуальних інтересів та взяти участь у соціальній дії? Де межа? Для багатьох молодих американців вона пролягла через В’єтнамську війну. Саме антивоєнний пафос був каталізатором численних політичних акцій мистців.

У чомусь, як сказав Роман Петруняк, американці спиралися на досвід, скажімо, німецьких дадаїстів, котрі після невдалої революції, політичної й економічної кризи у двадцятих роках виголошували, що „мистецтво померло”. Смішний і дещо безвільний, як на зовнішній погляд, жест, однак, мав виразну інспіративну дію в метамистецькій площині.

Одним із прикладів художнього протесту була рекламна сторінка в „Нью-Йорк Таймз”, заповнена антивоєнними підписами художників. Або „вежа миру” – конструкція, що так само закликала до припинення бойових дій. А потім була ціла епопея з Музеєм модерного мистецтва (МОМА). Численні акції й перфоменси Коаліції діячів мистецтва, спрямовані проти керівництва музею, мали на меті не лише задоволення конкретних вимог, наприклад, щодо прав художників, відкритості при організації виставок, антивоєнного позиціонування установи. Знімання картини Малевича й розташування на його місці „Жовтневого маніфесту” (як „аналогія до художніх практик самого Малевича”), вимоги зняти виставку дадаїстів і сюрреалістів, бо, мовляв, виставлена в музеї, вона позбавлена ці напрямки свого політичного й соціального змісту, інші заходи, крім усього іншого, були актом сумніву стосовно доцільності існування музеїв у їхньому тодішньому вигляді, та й щодо ідеї музею загалом.

Остаточної відповіді на ці сумніви, напевно, немає й досі. Проте американські зіткнення привели значну частину їхніх учаників до розуміння того, що художник, принаймні у нинішніх умовах, взаємопов’язаний із музеєм і музеєподібними інституціями. Альтернативні проекти на кшталт екскурсій майстернями не змогли витіснити музеї і замінити їх у створенні стаціонарного простору для висловлення та формуванні й структуруванні публіки.

У сімдеятих роках протести Коаліції потроху зійшли нанівець. І відтоді американські художники не виявляють аж такої активної, а головне резонансної соціально-політичної заангажованості. Що має статися сьогодні, риторично запитує Петруняк, аби знов могла утворитися впливова група, яка чинила би помітні політичні акції?

Хороше питання). Як мені здається, історія могла би висунути на передній край політичних фронтів художників за двох випадків. Або – вистигання справді потужного соціального протесту значних мас на тлі яскравої проблеми (щось, типологічно близьке до початку „Помаранчевої революції”, але значно масштабніше та – це теж треба усвідомлювати – небезпечніше). Або – поява і вдалий саморозвиток художника чи групи художників, чий талант має виразну соціальну спрямованість. Такого художника, в якого найкраще виходить говорити саме про суспільну реальність і суспільні проблеми. Інакше, гадаю, будь-які спроби вийти з рівня політичного жесту на рівень політичної боротьби залишаться чи то невдалими провокаціями, чи профануванням власної творчості.



Зовсім інша річ – питання самоорганізації митців для підтримки власних „цехових” прав та інтересів. Отут уже ніколи не пізно і не рано зайвий раз постудіювати досвід західних колег і взятися до справи.

Інша робота

Вечір соціальної поезії "Інша робота" мав на меті продемонструвати, як і наскільки соціальні питання відображаються у творчості молодих поетів, відомих під умовною назвою "двотисячники".


Катерина Бабкіна, Ярослав Гадзінський, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев, Василь Лозинський і Юлія Стахівська в своїх текстах, звісно, застосовували соціальну тематику з різною мірою інтенсивності. В одних це просто тінь якогось додаткового значення, в інших один з образів, у когось стрижень того чи іншого тексту. Цікаво, які саме питання трапили на око поетам? Це - економічні труднощі, виробництво, торгівля, гонка споживання, майнове розшарування суспільства, взаємини суспільної людини і речі, топосу, брак елементарної солідарності, межі свободи й несвободи, віртуальна та медійна реальність... Та мабуть, не буде помилкою узагальнити - мало не в усіх авторів це лише тло, привід для метафори, жесту, образу. Молода українська поезія має справу з соціальними мотивами, а не соціальними ідеями.



За логікою стандартного текстотворення далі мало би йти риторичне твердження а-ля "важко сказати, добре це чи погано". Але насправді, здається, зовсім непогано, що автори відмовилися від страху перед суспільними питаннями. Проста логіка, що мати розплющені очі на соціальні проблеми не перешкоджає естетству або іншій модерністичній чи постмодерністичній позиції, перемогла. І з іншого боку, можливо, незле, що поети не перетворили свої тексти на агітки й рецепти, лишивши фахові розробки фахівцям і, за відомою формулою, не перекручуючи Еросу крила.