Олександр Дмітрієв зосередився на процесах, що відбувались у сфері вищої освіти Російської Імперії та СРСР від 1905 до 1922 року. Від буяння протестних настроїв серед студентів і молодших викладачів, дилеми між чорною і червоною "сотнями", вимог реформування, відкриття перших приватних вузів, позбавлених етнічних, гендерних і станових обмежень, через лихолітні, проте досить вільні й навіть подекуди плідні роки революції та громадянської війни (коли владі було геть не до університетів) "місця знання" перейшли шлях до перших років радянської влади, її закручування гайок. Тоді здобуті автономні права поступово й невпинно згортались, університети переорієнтовувалися під концепцію ужитковості, запроваджувалися нові класові дискримінаційні практики, до наукових і навчальних процесів інтегрувалася "червона наука", "науковий комунізм" і т.п. Цікаво, що, за словами Дмітрієва, багато хто зі студентів і молодших викладачів такі зміни підтримував, сподіваючись у перспективі на позитивні наслідки.
Перед нами - взірцева картина того, як неминучі суспільні зміни розгртаються з силою пружини, захоплюючи до себе навіть тих, хто в них не мав би бути зацікавленим і кому незабаром доведеться чи відпливати з батьківщини "кораблем філософів", чи стати одним із в'язнів ГУЛАГу, чи мімікрувати під нову офіційну науку. Цікаво, що за ці два десятки років кардинально змінилось і соціальне обличчя студентства - через війни, відхід у владу й політику, втечу на села й у містечка, залучення до вищої освіти представників пролетаріату та інші бурхливі процеси.
Чому в цих умовах студенти й науковці не знайшли такого способу самоорганізації, котрий дозволив би їм зберегти певні свободи та якийсь ступінь автономії? Можливо, справа в істотній політичній розколотості цих середовищ. А може, справа в тому, що колективи університетів не знайшли що протиставити брутальній силі влади. Втім, і недооцінювати позиції вишів теж не варто. Наприклад, як розповів Олександр Дмітрієв, іще в двадцятих роках в університетах відбувалися вільні вибори старост, у тому числі й пов'язані з політичними уподобаннями. Можна пригадати й те, що чимало реальних, а не інспірованих підпільних антибільшовицьких організацій виникло саме в студентському середовищі. Та все ж питання залишається відкритим і сьогодні: як зробити так, аби суспільні зміни не призводили до втрати автономних прав науковими й освітніми інституціями? Адже ми не можемо знати, чи не поверне завтра крива історії в бік закручування гайок...
Натомість Олександр Бікбов розглянув дещо протилежний приклад розтягнених у часі революційних змін. Визначивши революцію як подію, що дозволяє відчути емансипацію в певних сферах, він зосередився на одній із так званих "тихих революцій". А саме - на зміні в політичній риториці протистояння Радянського блоку з Заходом у 60-70-х роках.
На його думку, вихід післявоєнного СРСР з міжнародної ізоляції змусив радянську владу до пошуку бодай формального діалогу з західними країнами. І головним маркером цього, а власне дискурсивною революцією, стала зміна значення й риторичної "валентності" деяких понять, запровадження нових і зникнення старих формул. Образно кажучи, це був малопомітний, проте радикальний перехід від "класової ненависті" до "прав людини".
Так, за словами Бікбова, межа "соціалістичного" і "буржуазного" світів ставала тоншою, оскільки при збереженні політичної, економічної й військової напруги в мовній сфері почалася, висвловлюючись тодішньою мовою, "розрядка". Саме вона була одним із чинників того, що за ще пару десятків років холодна війна скінчилася.
Окрім ваги суто механічних спостережень Олександра Бікбова над процесами тихих змін, варто звернути увагу на здатність слів і риторики, метафорично висловлюючись "формувати реальність". А відтак - ця доповідь зайвий раз нагадала про відповідальність людини за свою риторику, що є особливо актуальним питанням як для активістів, так і для людей, що працюють із образом.
Немає коментарів:
Дописати коментар