Учорашня дискусія „Революційних моментів” була присвячена темі, в якій, на жаль, ближчим часом не варто сподіватися на революційні зміни. Йдеться про толерантність українського суспільства.
На сьогодні найвелелюдніша зустріч проекту модерувалася Максимом Буткевичем, координатором проекту „Без кордонів” центру „Соціальна дія”. Він окреслив кілька подій останніх місяців, які, на його думку, свідчать про тенденцію наростання ксенофобних настроїв в українському суспільстві, котрі не лише виходять з „низів” суспільства, а й стимулюються „згори”. Цікаво тільки, чому в українському інформаційному просторі зазвичай можна зустріти чимало обурених заяв з приводу погромів презентацій, маршів з нацистською символікою чи підпалу галерей, але не видно публічних вимог до влади продемонструвати результати відповідних кримінальних розслідувань.
Натомість правозахисник Аркадій Бущенко вважає, що ксенофобія не є якоюсь помітною тенденцією нашого суспільства, мейнстрімом. Він навів дані опитувань, які засвідчують, що більшість українців підтримують свободу слова. Втім, можна пригадати й інші опитування, де якраз понад 50% схвалювали ідею запровадження цензури. І я не здивуюся, якщо дізнаюся, що обидві позиції можуть поєднуватися в однієї людини:) Головною проблемою Аркадій Бущенко вважає прогалини в законодавстві й заснування державою незаконних структур – скажімо, сумнозвісної Комісії з моралі, чия діяльність, за його словами, законодавчо не прописана, тому і боротися з нею законними методами неможливо.
Художниця Алевтина Кахідзе вважає порушення прав меншин, зокрема етнічних, спадщиною СРСР, де існувала неформальна, але чітка й підтримувана владою ієрархія національностей з російським „старшим братом” на чолі. Вона розповіла, що й сьогодні в МВС існують інструкції, що вимагають особливо ретельних перевірок паспортів осіб, котрі є українськими громадянами з грузинськими прізвищами. Причому, каже Алевтина, службовці паспортих столів, виконючи ці доручення, не виявляють жодної агресії – вони вважають це нормальним, спокійним і пересічним станом речей. Ще одна дуже важлива річ, про яку сказала Кахідзе (і під якою я сам готовий тисячу разів підписатися) – українці замало подорожують закордон, замало спілкуються з іноземцями й замало цікавляться життям людей інших національностей та інших країн.
Голова центру „Жіноча мережа” Лайма Гейдар вважає, що одна з головних причин державної підтримки ксенофобії – бажання влади відволікти увагу громадян від реальних проблем, натомість накрутити їх на ворожнечу до Іншого та почати шукати, хто, грубо кажучи, випив воду в крані чи газ у трубі. Й підмітила один важливий факт, котрий якось мало звучав в українському інфопросторі: дискусія про антологію „120 сторінок Содому” велася про що завгодно, тільки не про самі тексти, вміщені в ній. І не про суто літературну доречність формування книги за таким принципом, додам від себе.
А історик Андрій Портнов перевів тему з суто українського контексту на ширший простір. Не варто зациклюватися на наших доморощених ксенофобах, сказав він. Якщо придивитися, наприклад, до загальноєвропейської політичної сцени, то можна помітити, як багато облич у ксенофобії, а також те, що вона не завжди корінням „справа”. Наприклад, деякі праві західноєвропейські рухи цілком толерують гомосексуалізм, але виступають різко проти мусульман. Або ситуація з геноцидом вірмен, котрий Франція визнала демонстративно з тим, аби підкреслити своє небажання пускати Туреччину до ЄС, а Україна не визнала через партнерські відносини з турками. І найяскравіший приклад: референдум у Швейцарії, за результатом якого в країні заборонено будувати… нові мінарети.
Висновок простий: боротьба з ксенофобією потребує не стільки прапорів і гасел (під будь-яким із них будь-коли буйним цвітом може розростися ненависть до іншого), скільки постійної уваги і небайдужості. Адже саме байдужість, приміром, призводить до того, що майже ніхто не звертає увагу на те, що історія України в нас викладається не як історія всіх народів, котрі жили й живуть на території нашої країни, а як етнічна історія українців.
На сьогодні найвелелюдніша зустріч проекту модерувалася Максимом Буткевичем, координатором проекту „Без кордонів” центру „Соціальна дія”. Він окреслив кілька подій останніх місяців, які, на його думку, свідчать про тенденцію наростання ксенофобних настроїв в українському суспільстві, котрі не лише виходять з „низів” суспільства, а й стимулюються „згори”. Цікаво тільки, чому в українському інформаційному просторі зазвичай можна зустріти чимало обурених заяв з приводу погромів презентацій, маршів з нацистською символікою чи підпалу галерей, але не видно публічних вимог до влади продемонструвати результати відповідних кримінальних розслідувань.
Натомість правозахисник Аркадій Бущенко вважає, що ксенофобія не є якоюсь помітною тенденцією нашого суспільства, мейнстрімом. Він навів дані опитувань, які засвідчують, що більшість українців підтримують свободу слова. Втім, можна пригадати й інші опитування, де якраз понад 50% схвалювали ідею запровадження цензури. І я не здивуюся, якщо дізнаюся, що обидві позиції можуть поєднуватися в однієї людини:) Головною проблемою Аркадій Бущенко вважає прогалини в законодавстві й заснування державою незаконних структур – скажімо, сумнозвісної Комісії з моралі, чия діяльність, за його словами, законодавчо не прописана, тому і боротися з нею законними методами неможливо.
Художниця Алевтина Кахідзе вважає порушення прав меншин, зокрема етнічних, спадщиною СРСР, де існувала неформальна, але чітка й підтримувана владою ієрархія національностей з російським „старшим братом” на чолі. Вона розповіла, що й сьогодні в МВС існують інструкції, що вимагають особливо ретельних перевірок паспортів осіб, котрі є українськими громадянами з грузинськими прізвищами. Причому, каже Алевтина, службовці паспортих столів, виконючи ці доручення, не виявляють жодної агресії – вони вважають це нормальним, спокійним і пересічним станом речей. Ще одна дуже важлива річ, про яку сказала Кахідзе (і під якою я сам готовий тисячу разів підписатися) – українці замало подорожують закордон, замало спілкуються з іноземцями й замало цікавляться життям людей інших національностей та інших країн.
Голова центру „Жіноча мережа” Лайма Гейдар вважає, що одна з головних причин державної підтримки ксенофобії – бажання влади відволікти увагу громадян від реальних проблем, натомість накрутити їх на ворожнечу до Іншого та почати шукати, хто, грубо кажучи, випив воду в крані чи газ у трубі. Й підмітила один важливий факт, котрий якось мало звучав в українському інфопросторі: дискусія про антологію „120 сторінок Содому” велася про що завгодно, тільки не про самі тексти, вміщені в ній. І не про суто літературну доречність формування книги за таким принципом, додам від себе.
А історик Андрій Портнов перевів тему з суто українського контексту на ширший простір. Не варто зациклюватися на наших доморощених ксенофобах, сказав він. Якщо придивитися, наприклад, до загальноєвропейської політичної сцени, то можна помітити, як багато облич у ксенофобії, а також те, що вона не завжди корінням „справа”. Наприклад, деякі праві західноєвропейські рухи цілком толерують гомосексуалізм, але виступають різко проти мусульман. Або ситуація з геноцидом вірмен, котрий Франція визнала демонстративно з тим, аби підкреслити своє небажання пускати Туреччину до ЄС, а Україна не визнала через партнерські відносини з турками. І найяскравіший приклад: референдум у Швейцарії, за результатом якого в країні заборонено будувати… нові мінарети.
Висновок простий: боротьба з ксенофобією потребує не стільки прапорів і гасел (під будь-яким із них будь-коли буйним цвітом може розростися ненависть до іншого), скільки постійної уваги і небайдужості. Адже саме байдужість, приміром, призводить до того, що майже ніхто не звертає увагу на те, що історія України в нас викладається не як історія всіх народів, котрі жили й живуть на території нашої країни, а як етнічна історія українців.
Немає коментарів:
Дописати коментар