Олег Коцарев: ЗАВОД „БІЛЬШОВИК” МІЖ СОЦІОЛОГІЄЮ, КУЛЬТУРОЛОГІЄЮ ТА ПОЛІТИКОЮ

Сьогоднішня акція „Сліпі плями публічного простору” проходила під знаком сполучення соціології й культурології.

У рамках дискусійного дня обговорювали дві невеличкі доповіді. Перша, підготовлена Анастасією Рябчук та Наталею Онищенко, звалася „Маргіналізація робітничого класу в пострадянському міському просторі” й розповідала про київський завод „Більшовик” та його працівників. Головна увага концентрувалася на дискурсивному зміщенні: соціологічне досідження виявило, що робітники почуваються відсунутими на суспільні маргінеси. Сьогодні їх уже не прославляють і з пропагандистською метою не ставлять нібито в центр суспільства, як це було за радянських часів. Об’єктивнішою зміною можна назвати занепад виробництва як такого – колись одне з найбільших підприємств країни сьогодні працює три дні на тиждень, штат скоротився вдесятеро, а значна частина корпусів продана чи здана в оренду.

Умовно кажучи, споживання витіснило виробництво з картини суспільного життя. Показово, що студентки, які мали проводити відповідні опитування, не знали, як їм дістатися до заводу, хоча чудово знали, де знаходиться торговельний центр „Біьшовик” і метро „Шулявська”. Себто завод перестав бути чимось визначним в образі міста (і то великого міста, будованого значною мірою як індустрільне).

Така ситуація – одна з головних причин, чому різні жанри й напрямки сучасного мистецтва звертаються до виробничих просторів. Вірші про заводи, виставки в трамвайних депо, фотосесії на покинутих фабриках, усе це має свіжий присмак саме через те, що привертає увагу до речей, відсунутих у дальню шухляду. Питання тільки в тому, щоб мистецьку сутність таких подій не висушив політичний радикалізм.

Друга доповідь Анни Хвиль так само стосувалася заводу „Більшовик”, точніше тієї, що перетворилася на однойменний торговельний центр. Тут обговорили те, як реальні, міфологізовані та спародійовані радянські символи лягли в основу брендингу цього закладу. Бар а-ля кабінет НКВД, кафе з малюнками радянських людей, що ловлять їжу з неба, рекламні слогани, стилізовані під гасла червоної пропаганди, тощо… Культурологічно цікаве поєднання зовтішного знущання над минулим, ностальгії та екзотизму або типовий приклад деконструкції у просторі.

Що ж до обговорення, воно коливалося між політичною суперечкою („Революційні моменти” – зокрема й один з тих нечисленних закладів, де українські неноменклатурні прихильники різних ідеологій мають змогу спокійно і цивілізовано подискутувати) та роздумами над соціологічною термінологією, наприклад, над поняттям „клас”.