Мабуть, найбільший опір інтеграції мистецьких і соціальних питань було відчутно 9 грудня, під час літературного блоку лабораторій під назвою „Прощавай, міф! Мала література vs велика мова”. Участь у ньому взяли поети Катерина Бабкіна, Юлія Стахівська, Ярослав Гадзінський, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев і Василь Лозинський.
Спочатку дискусія стосувалася взагалі формату можливої ролі соціального та політичного у літературі. Поети доволі скептично поставилися до всіляких агітаційних штук у поезії. Та й ширше, будь-яка умовно громадянська тематика викликала в поетів неминучу іронію. Мабуть, через те, що протягом семи десятиліть саме література в Україні найбільше з усіх видів мистецтв мусила в гвалтовному порядку безперестанку перейматися громадською проблематикою. А втім, чи це достатній привід ігнорувати будь-які прояви соціального як одного з вимірів довколишньої реальності?
Цікаво, що соціальну або й революційну лірику можна поділити ніби на два типи. Один з них оперує революційною чи громадською риторикою як духом, ритмом тощо, а другий художньо використовує (деконструює, підтримує, заперечує, пародіює) реальні або бажані факти соціальної реальності чи соціальних змін. Перший – набагато поширеніший в українській і світовій поезії. Ще одним важливим моментом обговорення було питання, чи може література виступати елементом ідентичності, „прапором” певної меншини, більш або менш пригніченої групи. Як на мене, у сьогоднішньому українському суспільстві міжгрупові комунікації занадто хаотичні для цього.
Роздуми на тему, чому, наприклад, Помаранчева революція та мирне здобуття Незалежності не відбилися в українській поезії так яскраво і художньо, як варто було би чекати, не призвели до якогось висновку, зате учасники почитали декілька зразків української, іспанської та німецької поезії, які умовно можна назвати революційними.
А закінчилась зустріч обговоренням майбутнього вечора соціальної лірики 16 грудня, на який ми вас раді запросити:)
Немає коментарів:
Дописати коментар