Олег Коцарев: ТЕХНІКА СОЛІДАРНОСТІ

Учора в кількісному сенсі „Революційні моменти” перевершили самі себе:) Дискусії тривали понад п’ять годин. Тож переказувати зміст усіх доповідей та обговорень просто немає сенсу. Краще розповім декілька вражень, що стали для мене ключовими.

Так чи інакше, центральною темою були проблеми активізму в контексті інтересів низових громад, ідеї революції та лівого руху. Причому, на відміну від однієї з дискусій перших днів проекту, цього разу менше торкалися питання занепаду чи розквіту активізму, а більше – конкретних справ.

Скажімо, питання ефективності дій активістів. Якщо підсумувати сказане в різних виступах і доповідях, виходить, що в сьогоднішній Україні реально здатні досягати мети лише дуже точкові й тактичні протести. Наприклад, проти незаконної забудови чи затримки платні на якому-небудь підприємстві, проти рейдерської атаки. Системні питання, а особливо наснажені певними ідеями, переважно залишаються невирішеними та часто викликають відторгнення в самих громадян, чиї інтереси відстоюються.

У чому причина небажання наших співгромадян виходити на, так би мовити, системний рівень? Може, тут грає якусь роль розчарування у „великій політиці”. Може, спрофанованість самого поняття ідеологія. Може, засадничо не стратегічний практицизм як малоартикульована, але всепроникна і популярна концепція сучасного українського суспільства. А може, й усвідомлення (чи підсвідома здогадка?) того, що без розвитку низової відповідальної солідарності, важко уявити системні зміни в країні, хоч лівого, хоч правого характеру. Так чи інакше, а тим активістам, котрі хочуть не просто розв’язувати локальні конфлікти, а й виводити їх у концептуальний простір, доведеться ще добряче попрацювати над ужитковістю й доступністю викладення своїх ідей.

Іншим цікавим для мене питанням стала тема культурної (і мистецької) складової активізму. Власне, ще на одній з попередніх дискусій я запитував одного з активістів, чи сприяє карнавальний або мистецький елемент протестам, а чи навпаки відводить їх від головної соціальної мети. Тоді відповідь була однозначна: мистецька складова потрібна, бо за допомогою несподіваних у публічному просторі метафор до всього цього привертається увага загалом інертного соціуму, ЗМІ та ін. Цього разу все виявилося не так просто. Наприклад, у розмові про нинішні протести в західних університетах з’ясувалося, що чи не вперше за останній час активісти більшості з цих ініціатив рішуче відмовилися від карнавалізації або метафоризації своїх протестів. Відмовились вони й від візуального орієнтування на медіа – навпаки, медіа часто піддавалися бойкоту як один з елементів репресивної системи. Була також висловлена думка, що велика доля мистецьких або навколомистецьких практик сприяє дрейфу активізму в бік контркультури, втрати дисципліни й цілісності. Натомість, скажімо, Нікіта Кадан вважає, що участь у соціальних акціях неможлива без переживання учасниками певного внутрішнього задоволення естетичного характеру.

Ще одна концептуально-інструментальна „загадка” активізму – питання застосування фізичної сили. Якщо протести в Євросоюзі часто відбуваються у форматі вуличних боїв, то в нашій країні силові сутички в таких випадках відбуваються вкрай рідко. В цьому сенсі було висловлено дві протилежні думки: за однією з них, соціально активним інтелігентам слід качати м’язи, вчитися готувати коктейль Молотова, умовно кажучи, відновлювати неформальні традиції „революційної культури”, втрачені за часів сталінізму й застою. За другою, навпаки, адекватний сучасний активізм мусить бути миролюбним і толерантним, не діяти методами опонентів. Прозвучала навіть така оригінальна думка, що в цьому сенсі сьогодні треба поєднати постаті Леніна й Ганді в одну амбівалентну фігуру.

Також на всіх присутніх справив враження фоторепортаж із виставки, присвяченої п’ятій річниці “Помаранчевої революції”, що відбувалася, до речі, в сусідньому приміщенні Києво-Могилянської академії. Кумедна наївна серйозність і кітч у доборі та поєднанні її експонатів спершу звеселила всіх присутніх, а потім спричинила дискусію на тему того, як сьогодні можна адекватно говорити про „Помаранчеву революцію” без ідеологічних спекуляцій. Як пояснити собі й іншим, що відбулося в нашій країні п’ять років тому? Тут висловили кілька версій: спроба антиколоніальної революції, протести з метою уникнути авторитаризації держави, майже карнавальне випускання пари соціального напруження, навчання соціальної мобілізації.

А особисто для мене головним став досвід людської солідарності, про котрий я постараюся ніколи не забути.