Олег Коцарев: САМООРГАНІЗАЦІЯ МИТЦІВ НА ХВИЛЯХ СОЦІАЛЬНОГО ПРОТЕСТУ

Розповідь Романа Петруняка про мистецькі протести в Америці 60-70-х років ХХ століття стала, мабуть, одним із найінформативніших заходів „Революційних моментів”. Факти, фотографії, дати і назви.

Коли художник вирішує вийти за межі своїх індивідуальних інтересів та взяти участь у соціальній дії? Де межа? Для багатьох молодих американців вона пролягла через В’єтнамську війну. Саме антивоєнний пафос був каталізатором численних політичних акцій мистців.

У чомусь, як сказав Роман Петруняк, американці спиралися на досвід, скажімо, німецьких дадаїстів, котрі після невдалої революції, політичної й економічної кризи у двадцятих роках виголошували, що „мистецтво померло”. Смішний і дещо безвільний, як на зовнішній погляд, жест, однак, мав виразну інспіративну дію в метамистецькій площині.

Одним із прикладів художнього протесту була рекламна сторінка в „Нью-Йорк Таймз”, заповнена антивоєнними підписами художників. Або „вежа миру” – конструкція, що так само закликала до припинення бойових дій. А потім була ціла епопея з Музеєм модерного мистецтва (МОМА). Численні акції й перфоменси Коаліції діячів мистецтва, спрямовані проти керівництва музею, мали на меті не лише задоволення конкретних вимог, наприклад, щодо прав художників, відкритості при організації виставок, антивоєнного позиціонування установи. Знімання картини Малевича й розташування на його місці „Жовтневого маніфесту” (як „аналогія до художніх практик самого Малевича”), вимоги зняти виставку дадаїстів і сюрреалістів, бо, мовляв, виставлена в музеї, вона позбавлена ці напрямки свого політичного й соціального змісту, інші заходи, крім усього іншого, були актом сумніву стосовно доцільності існування музеїв у їхньому тодішньому вигляді, та й щодо ідеї музею загалом.

Остаточної відповіді на ці сумніви, напевно, немає й досі. Проте американські зіткнення привели значну частину їхніх учаників до розуміння того, що художник, принаймні у нинішніх умовах, взаємопов’язаний із музеєм і музеєподібними інституціями. Альтернативні проекти на кшталт екскурсій майстернями не змогли витіснити музеї і замінити їх у створенні стаціонарного простору для висловлення та формуванні й структуруванні публіки.

У сімдеятих роках протести Коаліції потроху зійшли нанівець. І відтоді американські художники не виявляють аж такої активної, а головне резонансної соціально-політичної заангажованості. Що має статися сьогодні, риторично запитує Петруняк, аби знов могла утворитися впливова група, яка чинила би помітні політичні акції?

Хороше питання). Як мені здається, історія могла би висунути на передній край політичних фронтів художників за двох випадків. Або – вистигання справді потужного соціального протесту значних мас на тлі яскравої проблеми (щось, типологічно близьке до початку „Помаранчевої революції”, але значно масштабніше та – це теж треба усвідомлювати – небезпечніше). Або – поява і вдалий саморозвиток художника чи групи художників, чий талант має виразну соціальну спрямованість. Такого художника, в якого найкраще виходить говорити саме про суспільну реальність і суспільні проблеми. Інакше, гадаю, будь-які спроби вийти з рівня політичного жесту на рівень політичної боротьби залишаться чи то невдалими провокаціями, чи профануванням власної творчості.



Зовсім інша річ – питання самоорганізації митців для підтримки власних „цехових” прав та інтересів. Отут уже ніколи не пізно і не рано зайвий раз постудіювати досвід західних колег і взятися до справи.