Вечір дискусій „Тіло, історія, влада” був присвячений обговоренню безпосереднього протистояння лівоорієнтованої інтелігенції репресевним і консервативним тенденціям суспільства і влади.
Першою темою вже вкотре знову виявився випадок із Олександром Володарським. Доповідь Ольги Брюховецької „Українська сексуальність” за участі співмодератора Михайла Каменєва поставила цей випадок у контекст етноцентричної міфологізації сексуального. Її одним із симвлоів була подана доволі забавна публікація в журналі „Главред” з Миколою Томенком, присвячена його розумінні „українського кохання” яко автора відповідної книги. Інтерв’ю демонструє дуже стерильне розуміння сексуального, ідеалізацію українців і протиставлення їх “ворожій маскультовій еротизації”, відсутність слова „секс” і т.п. З іншого боку навели приклад творчості Оксани Забужко, в якій певне сексуальне вивільнення, обговорення раніше табуйованих тем поєднувалося з приписуванням їх виключно українській ситуації.
Ольга запропонувала від такої етнізації відмовитись і розглянути секс як об’єкт владного тиску в державі Україна. Власне, тут ми й повернулися до Володарського. Доповідачка і гості запропонували безліч культурологічних, інструментальних і символічних пояснень того, що відбулося – від самодіяльності міліції, до волі несвідомого владного ядра і патріархального обурення демонстрацією саме чоловічого оголення (тут слушно нагадали про псевдофеміністичні перфоменси, де жіноче гламурне оголення не викликало жодного спротиву).
Втім, спроба розібратися в дефініціях, на полі яких ведеться боротьба влади з окремими „вільнодумцями”, не призвела ні до чого. Наприклад, такі речі, як зневага до суспільства, хуліганство, порнографія. Чи можливо без їх осмислення говорити з владою? Тоді вона з радістю застосує принцип, за яким незнання законів не звільнює від їх виконання. В чому суто мистецький акт Олександра Володарського? Де має пролягати межа порнографії? Чи повинна вона взагалі існувати? Якщо повинна, то хто її має визначати? Якщо не повинна, то чи означає це повну відсутність запобіжників? Усі ці питання (невипадково значну їх частину сформулював Михайло Каменєв, активіст, а не теоретик) не знайшли навіть спроб відповіді.
Подальше обговорення моральної комісії так само засвідчило віртуозність дискусії на рівні культурологічних концепцій і на рівні множення прикладів. І набагато менший ентузіазм у питанні тактичних кроків. Наприклад, теза про пошук у діяльності комісії можливих корупційних ознак або інших непривабливих проявів з тим, щоб дискредитувати її інституційно в очах громадськості, викликала таку реакцію, що, мовляв, це надто дрібні й непринципові речі. Втім, навіть попри таку непрактичність дискусії, важко не погодитися з Ольгою Брюховецькою, що в разі успішного завершення справи Володарського (для самого Володарського, звісно) її можна було би застосовувати як ефектний прецедент і в багатьох інших питаннях, що стосуються відстоювання перед владою своїх прав у різних галузях.
Друга доповідь – „Хвороби правизни” Володимира Артюха. Тут центром критики став правий міф про Трипілля. Маються на увазі книжки й статті, в котрих ствреджується, що трипільці були протоукраїнцями чи протослов’янами, що в них було письмо, котре розшифровується як українська мова, і т.ін. Була навіть запропонована ідея цікавої акції – „в піку” антинауковим спекуляціям (до речі, базованим часто на спекуляціях цілком реальних, колекціонерських) зробити виставку або ще щось у такому дусі, що розповідало б про реальне життя реального райцентру Трипілля Київської області.
Критика таких „концепцій” цілком слушна і виправдана. Та часом вона втрачає розумну міру. Скажімо, чим завинили просто виставки посуду чи скульптури трипільських часів? Або чому сам прикметник „трипільський” неминуче мусить мати знущальну конотацію?
Словом, цей день „Революційних моментів” приніс більше питань, аніж відповідей. Що в певному сенсі зовсім непогано.
Першою темою вже вкотре знову виявився випадок із Олександром Володарським. Доповідь Ольги Брюховецької „Українська сексуальність” за участі співмодератора Михайла Каменєва поставила цей випадок у контекст етноцентричної міфологізації сексуального. Її одним із симвлоів була подана доволі забавна публікація в журналі „Главред” з Миколою Томенком, присвячена його розумінні „українського кохання” яко автора відповідної книги. Інтерв’ю демонструє дуже стерильне розуміння сексуального, ідеалізацію українців і протиставлення їх “ворожій маскультовій еротизації”, відсутність слова „секс” і т.п. З іншого боку навели приклад творчості Оксани Забужко, в якій певне сексуальне вивільнення, обговорення раніше табуйованих тем поєднувалося з приписуванням їх виключно українській ситуації.
Ольга запропонувала від такої етнізації відмовитись і розглянути секс як об’єкт владного тиску в державі Україна. Власне, тут ми й повернулися до Володарського. Доповідачка і гості запропонували безліч культурологічних, інструментальних і символічних пояснень того, що відбулося – від самодіяльності міліції, до волі несвідомого владного ядра і патріархального обурення демонстрацією саме чоловічого оголення (тут слушно нагадали про псевдофеміністичні перфоменси, де жіноче гламурне оголення не викликало жодного спротиву).
Втім, спроба розібратися в дефініціях, на полі яких ведеться боротьба влади з окремими „вільнодумцями”, не призвела ні до чого. Наприклад, такі речі, як зневага до суспільства, хуліганство, порнографія. Чи можливо без їх осмислення говорити з владою? Тоді вона з радістю застосує принцип, за яким незнання законів не звільнює від їх виконання. В чому суто мистецький акт Олександра Володарського? Де має пролягати межа порнографії? Чи повинна вона взагалі існувати? Якщо повинна, то хто її має визначати? Якщо не повинна, то чи означає це повну відсутність запобіжників? Усі ці питання (невипадково значну їх частину сформулював Михайло Каменєв, активіст, а не теоретик) не знайшли навіть спроб відповіді.
Подальше обговорення моральної комісії так само засвідчило віртуозність дискусії на рівні культурологічних концепцій і на рівні множення прикладів. І набагато менший ентузіазм у питанні тактичних кроків. Наприклад, теза про пошук у діяльності комісії можливих корупційних ознак або інших непривабливих проявів з тим, щоб дискредитувати її інституційно в очах громадськості, викликала таку реакцію, що, мовляв, це надто дрібні й непринципові речі. Втім, навіть попри таку непрактичність дискусії, важко не погодитися з Ольгою Брюховецькою, що в разі успішного завершення справи Володарського (для самого Володарського, звісно) її можна було би застосовувати як ефектний прецедент і в багатьох інших питаннях, що стосуються відстоювання перед владою своїх прав у різних галузях.
Друга доповідь – „Хвороби правизни” Володимира Артюха. Тут центром критики став правий міф про Трипілля. Маються на увазі книжки й статті, в котрих ствреджується, що трипільці були протоукраїнцями чи протослов’янами, що в них було письмо, котре розшифровується як українська мова, і т.ін. Була навіть запропонована ідея цікавої акції – „в піку” антинауковим спекуляціям (до речі, базованим часто на спекуляціях цілком реальних, колекціонерських) зробити виставку або ще щось у такому дусі, що розповідало б про реальне життя реального райцентру Трипілля Київської області.
Критика таких „концепцій” цілком слушна і виправдана. Та часом вона втрачає розумну міру. Скажімо, чим завинили просто виставки посуду чи скульптури трипільських часів? Або чому сам прикметник „трипільський” неминуче мусить мати знущальну конотацію?
Словом, цей день „Революційних моментів” приніс більше питань, аніж відповідей. Що в певному сенсі зовсім непогано.
Немає коментарів:
Дописати коментар