ІНША РОБОТА: Богдан-Олег Горобчук

Герметичні Підземні Краєвиди

в мене на районі
сохне стята газонокосарками трава
спалахують одна по одній чорним пусті ліхтарні зіниці
подібно
спалахують взаємні рани котів і псів
понад ними ходить смерть
під ними вовтузяться хробаки
спостерігаючи м'язами слизавих тіл
герметичні підземні краєвиди
оминаючи іноді пророщені іноді мертві зерна
кістлявої міської худоби
горішні зорі
плюють на свої водянисті нетривкі відображення
в мене на районі будинки гублять бежеву плитку
як особливо велика риба луску
вони поволі рухають плавцями
вони відкладають ікру на кладовищах
тутешні хлопці прагнуть особливих розваг
тому підрізають бомжів на пустому стадіоні
і залишають їх там
наодинці з червоними животами
схожих чимось на котів і псів
лещата тополь для них викрадають місяць
на останні пів години
хлопці витирають ножі об скошену траву
присівши на одне коліно
їхні члени мимоволі тверднуть
їх багато
мій район сміється сірими голубами
мій район посміхається ранами у своєму порохнявому животі
вибитими зубами парканів
зламаними щелепами бордюрів
зідраною шкірою котелень
мої руки порожні мов вулиця
їхні вени дивовижно безлюдні
будинок накриває мене плавцем і я задихаюсь
потроху сповзаючи долі облізлою стіною
які тут зорі
о
які зорі над нашим районом!
яка тут кров - дозріла червона тверда
тутешні хлопці переховують ножі в черепних коробках
чисті як небо ножі
залізні як кров на смак
я усвідомлюю своє сповзання і стримуюсь
напівмертвий бомж позирає на мене зі стадіонної трави
він хрипить і пережовує невдалі слова
наче сатурн дітей
дарма що зорі також сповзають небесною облізлою стіною
йому б тільки загадати бажання - жити!
і він жив би
але хробаки вже притягують його
але пусті його зіниці спалахують чорним
але будинок вперто вважає його ікринкою


Безпосередній Міський Житель Вночі

я шукав теплішого місця
там було би моє тогонічне гніздо —
теплий одяг газет грубі пальці котельної що переходять в п'ястук стіни
м'яка суха трава — як прядиво — і з неї пряв би сни

я досліджував асфальт на повертання дотиків
і він був ніби дзеркало мені — такий же уважний до моїх падінь
підхоплював ніби мама щоби не падав глибше —
під саму землю

я знаходив особливі нічні дерева з однаково потрісканими животами і спинами
прихилявся до них і довго слухав соки
а хтось певно думав що сплю або молюся — і ходив навколо
тож потім я знайшов ще й під ногами сріблясті монетки – а не лише в нічному небі

я шукав глибини
але знайшов лише рівчак у який довго занурювався
зате зрештою став таким незворушним
що під мене не потекла вода

ІНША РОБОТА: Василь Лозинський

Після невеличкої технологічної затримки:) переходимо до публікування текстів, що звучали в рамках проекту соціальної лірики "Інша робота". Перший автор - Василь Лозинський.

Мова програмування

вірш з безконечною кількістю потреб

почисти замість мене зуби,
розшнуруй замість мене взуття, зніми його та розвалися
на ліжку в кімнаті з видом на океан.
знищ замість мене всі віруси на компі.
не купуй замість мене телевізор,
для того, щоб прочитати декілька хороших книжок.
проголосуй замість мене на президентських виборах.
не відчувай цього страху замість мене.
вислухай мовчазного співрозмовника до кінця,
зверни увагу на стан доріг замість мене і на стан
навколишнього середовища.
набий пику замість мене
тим, хто це любить робити.
зламай при цьому ліву руку замість мене
і перенеси замість мене операцію.
стань замість мене алкоголіком, невротиком та наріком.
і не помирай замість мене,
винеси замість мене сміття,
зміни замість мене цю операційну систему.
зроби щось замість мене!
Людино зі спеціальними потребами,
напиши ліпший вірш замість мене!

Соцреалістичне порно

це – нова історія про війну, в якій ми виграли,
вона полягає в тому, що ми навіть не воювали, а,
докладніше, в тому, що воєн не буває.
є живий простір живих думок про тіло.

за вікном гуде магістраль, з гучномовця лунають
на задньому фоні голоси акторів серіалу або телефільму,
яких не розібрати або можна зрозуміти лише частково,
навіть мелодії свінґу лунають, сигнали дзвінків та смс-ок на мобільні телефони,
на деякі з них нам незручно не відповісти.

справжнє відео крутять тут, у заштореній кімнаті
про сенс буття у двох тілах.
як це – мастурбувати на Землю в ілюмінаторі,
світло діода, гніздо розетки, екран монітора?

Олег Коцарев: ЧЕКАЄМО НА НОВІ ЗУСТРІЧІ

Ну ось і добіг свого фіналу проект „Революційні моменти”. Можна було би сказати, що ці понад два тижні проминули непомітно, але це зовсім не так. Скажімо, сьогодні проходячи повз Могилянку зовсім в іншій справі, я автоматично ледь не зайшов у ЦСМ:)

Останній день РМ був дуже насиченим – два великі блоки доповідей і дискусій. Виступали дуже різні люди з ріних країн (власне, про це можна прочитати в програмі). І, мабуть, саме через це дещо розширився так би мовити орієнтаційний спектр розмови – він дещо зсунувся зліва до центру. Найяскравіше це виявилось у різночитаннях терміну „революція” – чи то повернення суспільства від штучно зміненого становища на попередній етап природного розвитку, чи як виходу суспільства на цілковито новий напрямок. Або в погляді на взаємодію мистецтва і політики, коли з одного боку мистецтво бачиться активним і принциповим гравцем соціального поля (так, як це, скажімо, вбачали у своїх теоріях авангардисти ХХ століття), а з другого – тільки спільником, одним із учасників подій.

Остаточне ж розширення плюралістичності дискурсу відбулося, коли раптом виявилося, що серед глядачів присутній пан Костицький з усім відомої комісії. Що характерно, він попросив слова, і репліки його мали переважно примирливий характер. Утім, не можна сказати, що його слова викликали в присутніх великий ентузіазм, радше людям було цікаво його просто побачити.

Cеред важливих речей, проговорених цього дня, було, наприклад, значення досвіду “Помаранчевої революції” для початку становлення громадянської журналістики в Україні. Тоді це явище, котре щойно з’явилося завдяки мережевим технологіям, вийшло наперед завдяки своїй позацензурності. Або питання співвідношення досвіду, внесеного під час цих подій в Україну активістами, наприклад, сербського „Отпору” чи грузинської „Кмара”, та внутрішньоукраїнських умов. Грубо кажучи, наскільки помаранчеві події були експортовані. Безумовно істотне питання можливості післяреволюційної мобілізації – чи можна було не „розпускати Майдан”, а продовжувати тиск уже на нову владу з метою впровадження реальних змін? Більшість учасників тут, здається, зійшлися на думці, що так довго функціонувати в настільки напруженому режимі Україна б не змогла. Вкотре піднімалося питання ролі „серйозності” та „креативу” в суспільних змінах – що головне, атмосфера „кохання і революції” чи прямі безпосередні соціальні кроки. Ну й відверто риторична проблема – як активістам переходити від революційного деструктиву до конструктивної діяльності, пропонування ідей та інструментів.

Що ж, завершення акцій „Революційних Моментів” спонукає до бодай пунктирного і суб’єктивного, але чогось на зразок підбиття підсумків. Відбувся справді важливий і доволі унікальний в українських умовах захід. На ґрунті обговорення питань соціуму і культури зустрілися представники різних середовищ, переважно молоді люди, які мали що сказати й уміли це робити. Принаймні для мене це одна з дуже небагатьох акцій, де люди, задіяні в мистецтві, науці й практичній політичці, так перетнулися. Відповідно, можна було дізнатися багато нового. Звісно, були представлені далеко не всі можливі середовища – переважно прихильники лівої думки, „низові” активісти й творці „контемпорері арт” (проте, здається, всі поділяли загально-емансипаційні настрої). Утім, і з їхньої взаємодії можна було зробити певні спостереження. Про відкритість, розкомплексованість і вміння відходити від стереотипів та критично мислити як засадничо важливі речі для тих, хто робить соціум і культуру. Але й про все ще дуже недостатнє бажання прислухатися до опонентів, про фетишизацію часу й прогресу, котра подекуди дуже виразно прокльовувалась у промовах і концепціях, та про певний дисбаланс у бік „аполонічного” начала в „контемпорері” мистецтві. Є про що говорити, є над чим працювати. Лишається сподіватися, що „Революційні моменти” – не останнє перехрестя для активних людей, котрі щось роблять і щось шукають. Чекаємо на нові зустрічі, у ширшому культурному й політичному спектрі.

А наш блог на цьому не припиняє існування. Попереду ще деякі матеріали „Революційних моментів”, із якими ми хотіли би вас познайомити. Наприклад, ближчим часом тут з’являться тексти авторів, що брали участь в експериментальному вечорі соціальної лірики „Інша робота”.

Олег Коцарев: ТИХІ РЕВОЛЮЦІЇ ГУЧНИХ СЛІВ

Зустріч із двома російськими дослідниками, двома Олександрами - Бікбовим і Дмітрієвим - пройшла під знаком дещо іншого розуміння поняття "революція", ніж те, що домінувало на більшості попередніх зустрічей. Ідеться про, умовно кажучи, революцію як не конче різкі зміни. Може, самі доповідачі таку дефініцію й не підтримали б, але саме момент змін у широкому значенні виразно об'єднував їхні виступи. Революційні Моменти таким чином не замкнулися на ідеологічно наснаженому дискурсі.

Олександр Дмітрієв зосередився на процесах, що відбувались у сфері вищої освіти Російської Імперії та СРСР від 1905 до 1922 року. Від буяння протестних настроїв серед студентів і молодших викладачів, дилеми між чорною і червоною "сотнями", вимог реформування, відкриття перших приватних вузів, позбавлених етнічних, гендерних і станових обмежень, через лихолітні, проте досить вільні й навіть подекуди плідні роки революції та громадянської війни (коли владі було геть не до університетів) "місця знання" перейшли шлях до перших років радянської влади, її закручування гайок. Тоді здобуті автономні права поступово й невпинно згортались, університети переорієнтовувалися під концепцію ужитковості, запроваджувалися нові класові дискримінаційні практики, до наукових і навчальних процесів інтегрувалася "червона наука", "науковий комунізм" і т.п. Цікаво, що, за словами Дмітрієва, багато хто зі студентів і молодших викладачів такі зміни підтримував, сподіваючись у перспективі на позитивні наслідки.

Перед нами - взірцева картина того, як неминучі суспільні зміни розгртаються з силою пружини, захоплюючи до себе навіть тих, хто в них не мав би бути зацікавленим і кому незабаром доведеться чи відпливати з батьківщини "кораблем філософів", чи стати одним із в'язнів ГУЛАГу, чи мімікрувати під нову офіційну науку. Цікаво, що за ці два десятки років кардинально змінилось і соціальне обличчя студентства - через війни, відхід у владу й політику, втечу на села й у містечка, залучення до вищої освіти представників пролетаріату та інші бурхливі процеси.

Чому в цих умовах студенти й науковці не знайшли такого способу самоорганізації, котрий дозволив би їм зберегти певні свободи та якийсь ступінь автономії? Можливо, справа в істотній політичній розколотості цих середовищ. А може, справа в тому, що колективи університетів не знайшли що протиставити брутальній силі влади. Втім, і недооцінювати позиції вишів теж не варто. Наприклад, як розповів Олександр Дмітрієв, іще в двадцятих роках в університетах відбувалися вільні вибори старост, у тому числі й пов'язані з політичними уподобаннями. Можна пригадати й те, що чимало реальних, а не інспірованих підпільних антибільшовицьких організацій виникло саме в студентському середовищі. Та все ж питання залишається відкритим і сьогодні: як зробити так, аби суспільні зміни не призводили до втрати автономних прав науковими й освітніми інституціями? Адже ми не можемо знати, чи не поверне завтра крива історії в бік закручування гайок...

Натомість Олександр Бікбов розглянув дещо протилежний приклад розтягнених у часі революційних змін. Визначивши революцію як подію, що дозволяє відчути емансипацію в певних сферах, він зосередився на одній із так званих "тихих революцій". А саме - на зміні в політичній риториці протистояння Радянського блоку з Заходом у 60-70-х роках.

На його думку, вихід післявоєнного СРСР з міжнародної ізоляції змусив радянську владу до пошуку бодай формального діалогу з західними країнами. І головним маркером цього, а власне дискурсивною революцією, стала зміна значення й риторичної "валентності" деяких понять, запровадження нових і зникнення старих формул. Образно кажучи, це був малопомітний, проте радикальний перехід від "класової ненависті" до "прав людини".

Так, за словами Бікбова, межа "соціалістичного" і "буржуазного" світів ставала тоншою, оскільки при збереженні політичної, економічної й військової напруги в мовній сфері почалася, висвловлюючись тодішньою мовою, "розрядка". Саме вона була одним із чинників того, що за ще пару десятків років холодна війна скінчилася.

Окрім ваги суто механічних спостережень Олександра Бікбова над процесами тихих змін, варто звернути увагу на здатність слів і риторики, метафорично висловлюючись "формувати реальність". А відтак - ця доповідь зайвий раз нагадала про відповідальність людини за свою риторику, що є особливо актуальним питанням як для активістів, так і для людей, що працюють із образом.

Олег Коцарев: САМООРГАНІЗАЦІЯ МИТЦІВ НА ХВИЛЯХ СОЦІАЛЬНОГО ПРОТЕСТУ

Розповідь Романа Петруняка про мистецькі протести в Америці 60-70-х років ХХ століття стала, мабуть, одним із найінформативніших заходів „Революційних моментів”. Факти, фотографії, дати і назви.

Коли художник вирішує вийти за межі своїх індивідуальних інтересів та взяти участь у соціальній дії? Де межа? Для багатьох молодих американців вона пролягла через В’єтнамську війну. Саме антивоєнний пафос був каталізатором численних політичних акцій мистців.

У чомусь, як сказав Роман Петруняк, американці спиралися на досвід, скажімо, німецьких дадаїстів, котрі після невдалої революції, політичної й економічної кризи у двадцятих роках виголошували, що „мистецтво померло”. Смішний і дещо безвільний, як на зовнішній погляд, жест, однак, мав виразну інспіративну дію в метамистецькій площині.

Одним із прикладів художнього протесту була рекламна сторінка в „Нью-Йорк Таймз”, заповнена антивоєнними підписами художників. Або „вежа миру” – конструкція, що так само закликала до припинення бойових дій. А потім була ціла епопея з Музеєм модерного мистецтва (МОМА). Численні акції й перфоменси Коаліції діячів мистецтва, спрямовані проти керівництва музею, мали на меті не лише задоволення конкретних вимог, наприклад, щодо прав художників, відкритості при організації виставок, антивоєнного позиціонування установи. Знімання картини Малевича й розташування на його місці „Жовтневого маніфесту” (як „аналогія до художніх практик самого Малевича”), вимоги зняти виставку дадаїстів і сюрреалістів, бо, мовляв, виставлена в музеї, вона позбавлена ці напрямки свого політичного й соціального змісту, інші заходи, крім усього іншого, були актом сумніву стосовно доцільності існування музеїв у їхньому тодішньому вигляді, та й щодо ідеї музею загалом.

Остаточної відповіді на ці сумніви, напевно, немає й досі. Проте американські зіткнення привели значну частину їхніх учаників до розуміння того, що художник, принаймні у нинішніх умовах, взаємопов’язаний із музеєм і музеєподібними інституціями. Альтернативні проекти на кшталт екскурсій майстернями не змогли витіснити музеї і замінити їх у створенні стаціонарного простору для висловлення та формуванні й структуруванні публіки.

У сімдеятих роках протести Коаліції потроху зійшли нанівець. І відтоді американські художники не виявляють аж такої активної, а головне резонансної соціально-політичної заангажованості. Що має статися сьогодні, риторично запитує Петруняк, аби знов могла утворитися впливова група, яка чинила би помітні політичні акції?

Хороше питання). Як мені здається, історія могла би висунути на передній край політичних фронтів художників за двох випадків. Або – вистигання справді потужного соціального протесту значних мас на тлі яскравої проблеми (щось, типологічно близьке до початку „Помаранчевої революції”, але значно масштабніше та – це теж треба усвідомлювати – небезпечніше). Або – поява і вдалий саморозвиток художника чи групи художників, чий талант має виразну соціальну спрямованість. Такого художника, в якого найкраще виходить говорити саме про суспільну реальність і суспільні проблеми. Інакше, гадаю, будь-які спроби вийти з рівня політичного жесту на рівень політичної боротьби залишаться чи то невдалими провокаціями, чи профануванням власної творчості.



Зовсім інша річ – питання самоорганізації митців для підтримки власних „цехових” прав та інтересів. Отут уже ніколи не пізно і не рано зайвий раз постудіювати досвід західних колег і взятися до справи.

Інша робота

Вечір соціальної поезії "Інша робота" мав на меті продемонструвати, як і наскільки соціальні питання відображаються у творчості молодих поетів, відомих під умовною назвою "двотисячники".


Катерина Бабкіна, Ярослав Гадзінський, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев, Василь Лозинський і Юлія Стахівська в своїх текстах, звісно, застосовували соціальну тематику з різною мірою інтенсивності. В одних це просто тінь якогось додаткового значення, в інших один з образів, у когось стрижень того чи іншого тексту. Цікаво, які саме питання трапили на око поетам? Це - економічні труднощі, виробництво, торгівля, гонка споживання, майнове розшарування суспільства, взаємини суспільної людини і речі, топосу, брак елементарної солідарності, межі свободи й несвободи, віртуальна та медійна реальність... Та мабуть, не буде помилкою узагальнити - мало не в усіх авторів це лише тло, привід для метафори, жесту, образу. Молода українська поезія має справу з соціальними мотивами, а не соціальними ідеями.



За логікою стандартного текстотворення далі мало би йти риторичне твердження а-ля "важко сказати, добре це чи погано". Але насправді, здається, зовсім непогано, що автори відмовилися від страху перед суспільними питаннями. Проста логіка, що мати розплющені очі на соціальні проблеми не перешкоджає естетству або іншій модерністичній чи постмодерністичній позиції, перемогла. І з іншого боку, можливо, незле, що поети не перетворили свої тексти на агітки й рецепти, лишивши фахові розробки фахівцям і, за відомою формулою, не перекручуючи Еросу крила.

Олег Коцарев: ТЕХНІКА СОЛІДАРНОСТІ

Учора в кількісному сенсі „Революційні моменти” перевершили самі себе:) Дискусії тривали понад п’ять годин. Тож переказувати зміст усіх доповідей та обговорень просто немає сенсу. Краще розповім декілька вражень, що стали для мене ключовими.

Так чи інакше, центральною темою були проблеми активізму в контексті інтересів низових громад, ідеї революції та лівого руху. Причому, на відміну від однієї з дискусій перших днів проекту, цього разу менше торкалися питання занепаду чи розквіту активізму, а більше – конкретних справ.

Скажімо, питання ефективності дій активістів. Якщо підсумувати сказане в різних виступах і доповідях, виходить, що в сьогоднішній Україні реально здатні досягати мети лише дуже точкові й тактичні протести. Наприклад, проти незаконної забудови чи затримки платні на якому-небудь підприємстві, проти рейдерської атаки. Системні питання, а особливо наснажені певними ідеями, переважно залишаються невирішеними та часто викликають відторгнення в самих громадян, чиї інтереси відстоюються.

У чому причина небажання наших співгромадян виходити на, так би мовити, системний рівень? Може, тут грає якусь роль розчарування у „великій політиці”. Може, спрофанованість самого поняття ідеологія. Може, засадничо не стратегічний практицизм як малоартикульована, але всепроникна і популярна концепція сучасного українського суспільства. А може, й усвідомлення (чи підсвідома здогадка?) того, що без розвитку низової відповідальної солідарності, важко уявити системні зміни в країні, хоч лівого, хоч правого характеру. Так чи інакше, а тим активістам, котрі хочуть не просто розв’язувати локальні конфлікти, а й виводити їх у концептуальний простір, доведеться ще добряче попрацювати над ужитковістю й доступністю викладення своїх ідей.

Іншим цікавим для мене питанням стала тема культурної (і мистецької) складової активізму. Власне, ще на одній з попередніх дискусій я запитував одного з активістів, чи сприяє карнавальний або мистецький елемент протестам, а чи навпаки відводить їх від головної соціальної мети. Тоді відповідь була однозначна: мистецька складова потрібна, бо за допомогою несподіваних у публічному просторі метафор до всього цього привертається увага загалом інертного соціуму, ЗМІ та ін. Цього разу все виявилося не так просто. Наприклад, у розмові про нинішні протести в західних університетах з’ясувалося, що чи не вперше за останній час активісти більшості з цих ініціатив рішуче відмовилися від карнавалізації або метафоризації своїх протестів. Відмовились вони й від візуального орієнтування на медіа – навпаки, медіа часто піддавалися бойкоту як один з елементів репресивної системи. Була також висловлена думка, що велика доля мистецьких або навколомистецьких практик сприяє дрейфу активізму в бік контркультури, втрати дисципліни й цілісності. Натомість, скажімо, Нікіта Кадан вважає, що участь у соціальних акціях неможлива без переживання учасниками певного внутрішнього задоволення естетичного характеру.

Ще одна концептуально-інструментальна „загадка” активізму – питання застосування фізичної сили. Якщо протести в Євросоюзі часто відбуваються у форматі вуличних боїв, то в нашій країні силові сутички в таких випадках відбуваються вкрай рідко. В цьому сенсі було висловлено дві протилежні думки: за однією з них, соціально активним інтелігентам слід качати м’язи, вчитися готувати коктейль Молотова, умовно кажучи, відновлювати неформальні традиції „революційної культури”, втрачені за часів сталінізму й застою. За другою, навпаки, адекватний сучасний активізм мусить бути миролюбним і толерантним, не діяти методами опонентів. Прозвучала навіть така оригінальна думка, що в цьому сенсі сьогодні треба поєднати постаті Леніна й Ганді в одну амбівалентну фігуру.

Також на всіх присутніх справив враження фоторепортаж із виставки, присвяченої п’ятій річниці “Помаранчевої революції”, що відбувалася, до речі, в сусідньому приміщенні Києво-Могилянської академії. Кумедна наївна серйозність і кітч у доборі та поєднанні її експонатів спершу звеселила всіх присутніх, а потім спричинила дискусію на тему того, як сьогодні можна адекватно говорити про „Помаранчеву революцію” без ідеологічних спекуляцій. Як пояснити собі й іншим, що відбулося в нашій країні п’ять років тому? Тут висловили кілька версій: спроба антиколоніальної революції, протести з метою уникнути авторитаризації держави, майже карнавальне випускання пари соціального напруження, навчання соціальної мобілізації.

А особисто для мене головним став досвід людської солідарності, про котрий я постараюся ніколи не забути.

Олег Коцарев: БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ

Вечір дискусій „Тіло, історія, влада” був присвячений обговоренню безпосереднього протистояння лівоорієнтованої інтелігенції репресевним і консервативним тенденціям суспільства і влади.

Першою темою вже вкотре знову виявився випадок із Олександром Володарським. Доповідь Ольги Брюховецької „Українська сексуальність” за участі співмодератора Михайла Каменєва поставила цей випадок у контекст етноцентричної міфологізації сексуального. Її одним із симвлоів була подана доволі забавна публікація в журналі „Главред” з Миколою Томенком, присвячена його розумінні „українського кохання” яко автора відповідної книги. Інтерв’ю демонструє дуже стерильне розуміння сексуального, ідеалізацію українців і протиставлення їх “ворожій маскультовій еротизації”, відсутність слова „секс” і т.п. З іншого боку навели приклад творчості Оксани Забужко, в якій певне сексуальне вивільнення, обговорення раніше табуйованих тем поєднувалося з приписуванням їх виключно українській ситуації.

Ольга запропонувала від такої етнізації відмовитись і розглянути секс як об’єкт владного тиску в державі Україна. Власне, тут ми й повернулися до Володарського. Доповідачка і гості запропонували безліч культурологічних, інструментальних і символічних пояснень того, що відбулося – від самодіяльності міліції, до волі несвідомого владного ядра і патріархального обурення демонстрацією саме чоловічого оголення (тут слушно нагадали про псевдофеміністичні перфоменси, де жіноче гламурне оголення не викликало жодного спротиву).

Втім, спроба розібратися в дефініціях, на полі яких ведеться боротьба влади з окремими „вільнодумцями”, не призвела ні до чого. Наприклад, такі речі, як зневага до суспільства, хуліганство, порнографія. Чи можливо без їх осмислення говорити з владою? Тоді вона з радістю застосує принцип, за яким незнання законів не звільнює від їх виконання. В чому суто мистецький акт Олександра Володарського? Де має пролягати межа порнографії? Чи повинна вона взагалі існувати? Якщо повинна, то хто її має визначати? Якщо не повинна, то чи означає це повну відсутність запобіжників? Усі ці питання (невипадково значну їх частину сформулював Михайло Каменєв, активіст, а не теоретик) не знайшли навіть спроб відповіді.

Подальше обговорення моральної комісії так само засвідчило віртуозність дискусії на рівні культурологічних концепцій і на рівні множення прикладів. І набагато менший ентузіазм у питанні тактичних кроків. Наприклад, теза про пошук у діяльності комісії можливих корупційних ознак або інших непривабливих проявів з тим, щоб дискредитувати її інституційно в очах громадськості, викликала таку реакцію, що, мовляв, це надто дрібні й непринципові речі. Втім, навіть попри таку непрактичність дискусії, важко не погодитися з Ольгою Брюховецькою, що в разі успішного завершення справи Володарського (для самого Володарського, звісно) її можна було би застосовувати як ефектний прецедент і в багатьох інших питаннях, що стосуються відстоювання перед владою своїх прав у різних галузях.

Друга доповідь – „Хвороби правизни” Володимира Артюха. Тут центром критики став правий міф про Трипілля. Маються на увазі книжки й статті, в котрих ствреджується, що трипільці були протоукраїнцями чи протослов’янами, що в них було письмо, котре розшифровується як українська мова, і т.ін. Була навіть запропонована ідея цікавої акції – „в піку” антинауковим спекуляціям (до речі, базованим часто на спекуляціях цілком реальних, колекціонерських) зробити виставку або ще щось у такому дусі, що розповідало б про реальне життя реального райцентру Трипілля Київської області.

Критика таких „концепцій” цілком слушна і виправдана. Та часом вона втрачає розумну міру. Скажімо, чим завинили просто виставки посуду чи скульптури трипільських часів? Або чому сам прикметник „трипільський” неминуче мусить мати знущальну конотацію?

Словом, цей день „Революційних моментів” приніс більше питань, аніж відповідей. Що в певному сенсі зовсім непогано.

Нікіта Кадан: Протест як самоосвіта

У неділю 13го відбулася дискусія "Студентські протести у вищих навчальних закладах як форма самоосвіти".

Сьогоднішня художня система влаштована так, що художнику, роботи якого виставляються інтернаціонально, важко уникнути обов’язку мандрувати: резиденції, присутність на відкриттях, необхідність виробляти деякі твори безпосередньо в тому місці, де вони будуть представлені. Міжнародна мистецька інфраструктура, до роботи якої українські художні інституції, за малим винятком, непричетні, зазвичай постає перед «гастАРТбайтерами» (термін Лучезара Бояджиєва) як блискучий бездоганно ефективний механізм. Втім, іноді ми стаємо свідками вивільнень соціальної енергії, які призводять до збоїв у роботі цієї машини.
Анатолій Белов, який щойно повернувся з резиденції у Граці і був свідком австрійських студентських протестів, зокрема і у Віденській Академії Мистецтв, показав фотографії захоплених аудиторій та розповів про самоорганізацію спільноти бунтівників. Жанна Кадирова, перебуваючи в Парижі, відправилася до Центру Помпіду – Помпіду страйкує. Лувр також страйкує – на підтримку Помпіду. Окрім фотографій закритих дверей, прикрашених плакатами з вимогами страйкарів, Жанна показала фото-документацію днів відкритих майстерень у Rijksakademie в Амстердамі. Від теми протестів у художніх інституціях ми перейшли до теми західної художньої освіти – і знов повернулися до обговорення протестів, адже зовсім нещодавно в Києві страйкували студенти Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука. Про це розповів активний учасник подій в Інституті Бойчука, член незалежної студентської профспілки «Пряма дія» Сергій Мовчан.
Трансгресія, перехід кордонів і перегляд правил є визнаною частиною художньої традиції, на яку орієнтуються західні студенти мистецьких навчальних закладів – тому художня та громадянська активність цих студентів міцно взаємопов’язані. У випадку українських студентів-художників розрив між творчою та протестною практиками – величезний. Свідченням зусиль, витрачених на його подолання стали дещо недоладні транспаранти з гаслами протесту, написаними стилізованими під етнічний орнамент літерами.
Але ці протести можуть стати важливим етапом у художній самоосвіті страйкарів – поза архаїчною та відверто неадекватною системою офіційної української мистецької освіти. І, поза сумнівом, вже стали важливим кроком у їх громадянській самоосвіті.
За влучним висловом одного з учасників дискусії, молоді зазвичай не протестують з причини протікання даху в гуртожитку. Вони використовують протікання даху як привід щоб вивільнити своє бажання протестувати проти несправедливості світу. Таке бажання лежить і в основі політично та етично ангажованого мистецтва.

16 грудня о 19-30 - поетичний вечір соціальної лірики ІНША РОБОТА

“ІНША РОБОТА”

Вечір соціальної лірики
16 грудня 2009 р., 19:30

Фундація ЦСМ,
Староакадемічний корпус НаУКМА,
вул. Сковороди, 2

Читають:
Катерина Бабкіна, Ярослав Гадзінський, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев,
Дмитро Лазуткін, Василь Лозинський, Юля Стахівська.

На літературній лабораторії “Прощавай, міф!: мала література vs. велика мова”, яка відбулася 9 грудня в рамках виставки “Революційні моменти” Фундації ЦСМ, було визначено можливі критерії запотребованої в Україні літератури, яка б несла соціальний зміст. “Мала література”, у розумінні Делеза та Ґваттарі як детериторіалізована література меншин, надає усьому індивідуальному політичного та колективного значення. Автори зачитають давніші та недавні вірші, у яких торкаються соціальних тем.

Блог “Революційних моментів”: http://www.revolutionary-moments.blogspot.com/

Олег Коцарев: У ПОШУКАХ ПОЛІТИЧНОГО ЖЕСТУ ПОМІЖ ДІОНІСІЙСТВОМ І РЕАЛЬНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Дискусія „Політичний поворот” особисто мені вкторе продемонструвала, як важко в сьогоднішньому фрагментованому світі знайти спільну мову навіть людям одного чи суміжних середовищ. Я не про спільну позицію, а про приблизно однакове розуміння одних і тих самих слів. Якби на це був час, кожний публічний захід варто було би починати з узгодження значення ключових слів. На жаль, часу на це майже немає…

Ось і під час цієї дискусії виникало чимало непорозумінь, наприклад, з приводу того, чи йдеться про цілеспрямований політичний жест у мистецтві, а чи про політичну функцію, яку під певним кутом зору можна виявити в будь-якому художньому творі чи дії. Погодьтеся, це все-таки різні речі, й вони по-різному працюють.

Леся Прокопенко та Олексій Радинський у блоці доповідей „Політекономія сучасного мистецтва” розповідали про деякі інституційні, ідеологічні та фінансові особливості українського контемпорері арт. До речі, ще один багатозначний термін, котрий, щоправда, завдяки Олексію, все ж здобувся на бодай ситуативне визначення.

Одним з головних об’єктів критики став Пінчук Арт Центр як символ репресивного олігархічного суспільства (знаменита черга, охорона, яка дуже активно пояснює, як і кому поводитися, тощо), обмежень, накидуваних галереями, кураторами і власниками на митця, перетікання мистецтва у фінансову площину. Напевно, в цілому спільним висновком і доповідувачів, і тих, хто виступав в обговоренні, стала песимістична думка про те, що за нинішньої фінансової й структурної залежності художників від владних (у шрирокому сенсі) центрів розраховувати на вільні й послідовні вияви політичного у їхній творчості важко. Хоча з іншого боку, така ситуація стримує митців від сповзання до пласкої агітки.

У цьому моменті виникла ще одна маленька дискусія про те, чи багатозначність і відстороненість від буквальної політики йде мистецтву на користь, чи це, як висловився один з присутніх „естетичний сервіс буржуазії”. Іншим суперечливим питанням було й те, наскільки мистецтво потребує соціальної прив’язки й мотивування, чи воно ґрунтується на натхенні й способі мислення митця. Хоч останній підхід і був розкритикований, нагадаю, що він відсилає нас до „діонісійської” складової, без якої мистецтво важко уявити й з котрою в українському контемпорері поки що, як на мене, не все аж так ідеально.

Доповідь Ігоря Самохіна „Політичність української літератури” виявилася короткою політичною інтерпретацією романів Юрія Андруховича. „Рекреації” Самохін потрактував як ліберальну утопію, „Московіаду” як різкий антитоталітарний виступ, „Перверзію” як розчарування в утопії, втечу від неї, а „Дванадцять обручів” – як спробу повернутись обличчям до соціальної реальності. Симптомом відродження віри в утопію після 2004 року Ігор вважає вірш „Стах Перфецький повертається в Україну”.

Цікаво, що всі політичні стратегії, як випливає з доповіді й подальшого обговорення, Андрухович вибудовує на віртуальному ґрунті: міф про Австрію, міф про Станіславів, міф про Центральну Європу. Дехто навіть назвав це „гігієнічною” зневагою до реальних проблем більшості українців. Що ж, аби не помножувати суперечності, як казали футуристи, „ідеології та фактури”, скажу так: проблема української літератури не в тому, що Андрухович мало приділяє уваги „базисним” проблемам суспільства. Проблема в тому, що письменники, які про них пишуть, теж повинні бути, а їх поки що мало. Але штучно прискорити розвиток соціополітичного напрямку в сучукрліті неможливо. Лишається терпляче очікувати на подальші плоди майже безцензурного двацятиріччя.

Сьогоднішня дикусія о 14 годині

Запрошуємо на відкриту дискусію "Студентські протести у вищих навчальних закладах як форма самоосвіти"

Серед тем дискусії будуть студентські протести, зокрема у ВіденськійАкадемії мистецтв та Київському інституті декоративного мистецтва ім.Бойчука. Участь братимуть художник Анатолій Белов, який став свідком австрійських подій, член незалежної студентської профспілки "Пряма дія", активний учасник київських протестів Сергій Мовчан, а також Жанна Кадирова, яка розповідатиме про Open studio 2009 Rijksakademie в Амстердамі. Зв'язок становлення громадянської свідомості молодих художників з можливістю політичного ангажементу мистецтва, порівняння західної та пострадянської моделей художньої освіти, форми протидії, обрані студентами - все це буде обговорюватися в неділю 13 грудня о 14.00.

Олег Коцарев: ХОРВАТСЬКЕ ВІДЕО ЯК ПРОФАНАЦІЯ ТОТАЛЬНОСТІ

11 грудня на „Революційних Моментах” було фактично продовженням попереднього дня. Перегляд відеоробіт хорвата Ігоря Грубича переріс у продовження дискусії про те, як боротися проти поширення ксенофобії у суспільстві та проти державного тиску. Говорили, наприклад, про те, чим можна допомогти Олександру Володарському, щоб домогтися його звільнення. Про те, чи можливе „перевиховання” шовіністичних і гомофобних опонентів (більшість у це, схоже, не вірили, що, як на мене, - не найкращий симптом для середовища, яке позиціонує себе „на засадах відкритості”).

Що ж до власне відео, в першому можна було спостерігати зсередини вуличні заворушення, влаштовані хорватськими ультраправими під час спроби першого гей-параду в Загребі на початку дев'яностих. Підпали, бійки, каменюки, крики – типовий антураж будь-яких масових безладів, який має непереборну квазімистецьку притягальну силу. Ці зображення завжди пробуджують у людей одночасно страх і збудження. До певної міри ці відчуття я би назвав реакцією на колективізм, притаманний масовим безладам. Тим часом на сусідній стіні зали ЦСМ демонструвалося вже постановочне відео – кілька хлопців і дівчат „з’ясовували стосунки” на вулиці (на тому ж місці де понад десять років тому були сутички), штовхалися, билися, цілувалися...

Дихтомію двох відеопотоків можна, звісно, розуміти по-різному, але особисто мені здається, що друге протиставляється першому саме своєю відносною індивідуальністю. Стосунки молодих людей все одно відбувалися в тісному взаємному контакті, тобто їм притаманний колективістичний тиск, але вони не прагнули, на відміну від вуличного безладу, тотально охопити весь навколишній простір.

Друге відео видається трохи пародією на „телевізійну політику”, а трохи на естетику „типового балканського кіно”. На сцені стоять політики, а під сценою різноманітні „маргінали” – ромка, ветеран балканських воєн, робітник, що відрізав собі пальця на знак протесту, лесбійка. Життя двох груп символічно минає майже незалежно одне від одної, а якщо вони й трапляються одне одному на очі, то хіба як дивакувата вистава. Дії цих персонажів чергуються з так само доволі пародійними виступами хору, „замаскованого” під пам’ятник югославським партизнам.

До речі, оскільки з технічних причин учора останнє відео, на жаль, не вдалося додивитися до кінця, - ось посилання, за яким його можна переглянути. Правда, сербською мовою з англійськими субтитрами:)

http://rutube.ru/tracks/2392270.html?v=a1632ee281e703db52dd3d5ce5248460

UPD: На прохання читачів даю лінк також на перше відео.

http://www.iksv.org/bienal11/sanatcilar_en.asp?sid=25

Олег Коцарев: КСЕНОФОБІЯ ПОТРЕБУЄ УВАГИ, А НЕ ПРАПОРІВ

Учорашня дискусія „Революційних моментів” була присвячена темі, в якій, на жаль, ближчим часом не варто сподіватися на революційні зміни. Йдеться про толерантність українського суспільства.

На сьогодні найвелелюдніша зустріч проекту модерувалася Максимом Буткевичем, координатором проекту „Без кордонів” центру „Соціальна дія”. Він окреслив кілька подій останніх місяців, які, на його думку, свідчать про тенденцію наростання ксенофобних настроїв в українському суспільстві, котрі не лише виходять з „низів” суспільства, а й стимулюються „згори”. Цікаво тільки, чому в українському інформаційному просторі зазвичай можна зустріти чимало обурених заяв з приводу погромів презентацій, маршів з нацистською символікою чи підпалу галерей, але не видно публічних вимог до влади продемонструвати результати відповідних кримінальних розслідувань.

Натомість правозахисник Аркадій Бущенко вважає, що ксенофобія не є якоюсь помітною тенденцією нашого суспільства, мейнстрімом. Він навів дані опитувань, які засвідчують, що більшість українців підтримують свободу слова. Втім, можна пригадати й інші опитування, де якраз понад 50% схвалювали ідею запровадження цензури. І я не здивуюся, якщо дізнаюся, що обидві позиції можуть поєднуватися в однієї людини:) Головною проблемою Аркадій Бущенко вважає прогалини в законодавстві й заснування державою незаконних структур – скажімо, сумнозвісної Комісії з моралі, чия діяльність, за його словами, законодавчо не прописана, тому і боротися з нею законними методами неможливо.

Художниця Алевтина Кахідзе вважає порушення прав меншин, зокрема етнічних, спадщиною СРСР, де існувала неформальна, але чітка й підтримувана владою ієрархія національностей з російським „старшим братом” на чолі. Вона розповіла, що й сьогодні в МВС існують інструкції, що вимагають особливо ретельних перевірок паспортів осіб, котрі є українськими громадянами з грузинськими прізвищами. Причому, каже Алевтина, службовці паспортих столів, виконючи ці доручення, не виявляють жодної агресії – вони вважають це нормальним, спокійним і пересічним станом речей. Ще одна дуже важлива річ, про яку сказала Кахідзе (і під якою я сам готовий тисячу разів підписатися) – українці замало подорожують закордон, замало спілкуються з іноземцями й замало цікавляться життям людей інших національностей та інших країн.

Голова центру „Жіноча мережа” Лайма Гейдар вважає, що одна з головних причин державної підтримки ксенофобії – бажання влади відволікти увагу громадян від реальних проблем, натомість накрутити їх на ворожнечу до Іншого та почати шукати, хто, грубо кажучи, випив воду в крані чи газ у трубі. Й підмітила один важливий факт, котрий якось мало звучав в українському інфопросторі: дискусія про антологію „120 сторінок Содому” велася про що завгодно, тільки не про самі тексти, вміщені в ній. І не про суто літературну доречність формування книги за таким принципом, додам від себе.

А історик Андрій Портнов перевів тему з суто українського контексту на ширший простір. Не варто зациклюватися на наших доморощених ксенофобах, сказав він. Якщо придивитися, наприклад, до загальноєвропейської політичної сцени, то можна помітити, як багато облич у ксенофобії, а також те, що вона не завжди корінням „справа”. Наприклад, деякі праві західноєвропейські рухи цілком толерують гомосексуалізм, але виступають різко проти мусульман. Або ситуація з геноцидом вірмен, котрий Франція визнала демонстративно з тим, аби підкреслити своє небажання пускати Туреччину до ЄС, а Україна не визнала через партнерські відносини з турками. І найяскравіший приклад: референдум у Швейцарії, за результатом якого в країні заборонено будувати… нові мінарети.

Висновок простий: боротьба з ксенофобією потребує не стільки прапорів і гасел (під будь-яким із них будь-коли буйним цвітом може розростися ненависть до іншого), скільки постійної уваги і небайдужості. Адже саме байдужість, приміром, призводить до того, що майже ніхто не звертає увагу на те, що історія України в нас викладається не як історія всіх народів, котрі жили й живуть на території нашої країни, а як етнічна історія українців.

ПОЕЗІЯ: ОПІР СОЦІУМУ?

Мабуть, найбільший опір інтеграції мистецьких і соціальних питань було відчутно 9 грудня, під час літературного блоку лабораторій під назвою „Прощавай, міф! Мала література vs велика мова”. Участь у ньому взяли поети Катерина Бабкіна, Юлія Стахівська, Ярослав Гадзінський, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев і Василь Лозинський.

Спочатку дискусія стосувалася взагалі формату можливої ролі соціального та політичного у літературі. Поети доволі скептично поставилися до всіляких агітаційних штук у поезії. Та й ширше, будь-яка умовно громадянська тематика викликала в поетів неминучу іронію. Мабуть, через те, що протягом семи десятиліть саме література в Україні найбільше з усіх видів мистецтв мусила в гвалтовному порядку безперестанку перейматися громадською проблематикою. А втім, чи це достатній привід ігнорувати будь-які прояви соціального як одного з вимірів довколишньої реальності?

Цікаво, що соціальну або й революційну лірику можна поділити ніби на два типи. Один з них оперує революційною чи громадською риторикою як духом, ритмом тощо, а другий художньо використовує (деконструює, підтримує, заперечує, пародіює) реальні або бажані факти соціальної реальності чи соціальних змін. Перший – набагато поширеніший в українській і світовій поезії. Ще одним важливим моментом обговорення було питання, чи може література виступати елементом ідентичності, „прапором” певної меншини, більш або менш пригніченої групи. Як на мене, у сьогоднішньому українському суспільстві міжгрупові комунікації занадто хаотичні для цього.

Роздуми на тему, чому, наприклад, Помаранчева революція та мирне здобуття Незалежності не відбилися в українській поезії так яскраво і художньо, як варто було би чекати, не призвели до якогось висновку, зате учасники почитали декілька зразків української, іспанської та німецької поезії, які умовно можна назвати революційними.

А закінчилась зустріч обговоренням майбутнього вечора соціальної лірики 16 грудня, на який ми вас раді запросити:)

Олег Коцарев: ЗАВОД „БІЛЬШОВИК” МІЖ СОЦІОЛОГІЄЮ, КУЛЬТУРОЛОГІЄЮ ТА ПОЛІТИКОЮ

Сьогоднішня акція „Сліпі плями публічного простору” проходила під знаком сполучення соціології й культурології.

У рамках дискусійного дня обговорювали дві невеличкі доповіді. Перша, підготовлена Анастасією Рябчук та Наталею Онищенко, звалася „Маргіналізація робітничого класу в пострадянському міському просторі” й розповідала про київський завод „Більшовик” та його працівників. Головна увага концентрувалася на дискурсивному зміщенні: соціологічне досідження виявило, що робітники почуваються відсунутими на суспільні маргінеси. Сьогодні їх уже не прославляють і з пропагандистською метою не ставлять нібито в центр суспільства, як це було за радянських часів. Об’єктивнішою зміною можна назвати занепад виробництва як такого – колись одне з найбільших підприємств країни сьогодні працює три дні на тиждень, штат скоротився вдесятеро, а значна частина корпусів продана чи здана в оренду.

Умовно кажучи, споживання витіснило виробництво з картини суспільного життя. Показово, що студентки, які мали проводити відповідні опитування, не знали, як їм дістатися до заводу, хоча чудово знали, де знаходиться торговельний центр „Біьшовик” і метро „Шулявська”. Себто завод перестав бути чимось визначним в образі міста (і то великого міста, будованого значною мірою як індустрільне).

Така ситуація – одна з головних причин, чому різні жанри й напрямки сучасного мистецтва звертаються до виробничих просторів. Вірші про заводи, виставки в трамвайних депо, фотосесії на покинутих фабриках, усе це має свіжий присмак саме через те, що привертає увагу до речей, відсунутих у дальню шухляду. Питання тільки в тому, щоб мистецьку сутність таких подій не висушив політичний радикалізм.

Друга доповідь Анни Хвиль так само стосувалася заводу „Більшовик”, точніше тієї, що перетворилася на однойменний торговельний центр. Тут обговорили те, як реальні, міфологізовані та спародійовані радянські символи лягли в основу брендингу цього закладу. Бар а-ля кабінет НКВД, кафе з малюнками радянських людей, що ловлять їжу з неба, рекламні слогани, стилізовані під гасла червоної пропаганди, тощо… Культурологічно цікаве поєднання зовтішного знущання над минулим, ностальгії та екзотизму або типовий приклад деконструкції у просторі.

Що ж до обговорення, воно коливалося між політичною суперечкою („Революційні моменти” – зокрема й один з тих нечисленних закладів, де українські неноменклатурні прихильники різних ідеологій мають змогу спокійно і цивілізовано подискутувати) та роздумами над соціологічною термінологією, наприклад, над поняттям „клас”.

Олег Коцарев: ЛЮДСЬКА РОЗВ’ЯЗКА КОНТРАКТОВОЇ ПЛОЩІ

У понеділок учасники фестивалю перейшли, так би мовити, від слів до діла. „У серці Подолу”, на Контрактовій площі відбулися дві мистецькі акції. Обидві мали продемонструвати обговорену напередодні взаємодію митця з публічним простором. Із площею як його квінтесенцією, сповнену монументів, транспортних розв’язок, реклами й людей.




Першою була акція з об’єктами Нікіти Кадана. На постамент пам’ятника Григорію Сковороді винесли декілька лавок, а перед ними стояла дошка з планом Контрактової. Учасники, сидячи на лавках, через мегафон обговорювали плани міської влади реконструювати площу, відбудувати тут так званий Козацький магістрат та інші можливі пертурбації.

Холодні мокрі плити постаменту, похмура погода, мляві агітаційні намети канидатів у президенти – звісно, чудовий фон для такої акції. Тож до дивних людей, що, сидячи на лавах під пам’ятником, обговорюють архітектурні проблеми, обмірковують, чи, наприклад, церква виконує соціальну, а чи ділову функцію, постійно підходили перехожі й уважно розглядали та вслухалися.

Очевидною соціологічною суттю дії було протиставити горизонтальний дискурс площі вертикальному. Неформальний спосіб обживання й опановування території – владному. Усе ще незвична для України суміш акції протесту та мистецької акції підкреслила: у вільному публічному просторі кожен може продемонструвати свої думки і настрої, не боячись виглядати дивакувато.

До речі, окрім суто концептуальних речей, обговорювались і цілком конкретні кроки, які можуть допомогти скорегувати наміри міської влади.

Друга подія, що чекала цього дня на багатостраждальну Контрактову площу, відбулася біля одного з кіосків. Леся Хоменко організувала до нього штучну чергу з активістів „Революційних моментів”. Спочатку черга поводилася традиційно – купувала пиво і жуйки, хіба що стояла надто вже рівно, під лінієчку. Та раптом заграла музика, індійське диско, яке ні з чим не сплутаєш – і черга почала робити дивні рухи руками. Щось середнє між танцями багаторукого індійського бога та тренуванням новачків у плавальному басейні. Загадковий танець тривав шість хвилин.

Весела черга частково перекрила одну з алей скверу посеред площі. Та перехожі й без цього не могли не звернути увагу. Один дід навіть питався, за що Леся так покарала учасників. А агітаторка Януковича скористалася приводом пожалітися на те, яка захаращена різними наметами, кіосками й чергами стала Контрактова. Власне, в цьому, напевно, й була одна з цілей акції. Показати, як звужується простір у наших публічних місцях. Як стиснуті всілякими об’єктами людські потоки у нервовому прискореному танці змійками носяться туди-сюди або застрягають на місці. Хоча з іншого боку, танцюючу чергу можна побачити і як гімн людському вмінню пристосовуватися, завдяки котрому і в черзі можна бути веселим та жвавим:)

Особисто мені сподобалось, наскільки доброзичливо до обох незвичних дій поставилися пересічні „маленькі українці”. Не було жодного прояву агресії. Був лише інтерес, усмішка, іронія або байдужість. Що засвідчує – громаді близьке якраз відкрите, горизонтальне розуміння площі як „суспільної розв’язки”.

п.с. Уже після акцій, під час обговорення і пиття чаю виникли дві ідеї: зробити посиденьки на постаменті Сковороди регулярним дискусійним клубом та попросити міську владу зробити в плитах підігрів. Все одно ж реконструюватимуть:)

Увага! Зміни в програмі фестивалю!!!

Наші акції 10 й 17 грудня тепер виглядають так:

10 грудня (четвер), 18:30

СТРАХ І НЕНАВИСТЬ В УКРАЇНІ

Відкрита дискусія про фізичне, інтелектуальне і правове насильство, яка стає в Україні дедалі помітнішим.

Від погрому книжкової презентації та підпалу галереї до маршу проти нелегальної міграції під неприховано фашистськими гаслами і прапорами, від диктатури закону у «справі Володарського» до закону диктатури в законопроекті 404. Що об'єднує ці ситуації та чому вони стали можливими в теперішній Україні? Про який стан суспільних справ свідчать ці симптоми?

Розмова на зіткненні дисциплін, середовищ та інтересів.

Митці, інтелектуали, письменники, правозахисники та активісти – середовища, які надміру рідко перетинаються і комунікують в реаліях українського суспільного життя – зустрінуться, щоби обговорити низку інцидентів, пов’язаних із наступом на засадничі громадські свободи: свободу вибору, свободу висловлювання, свободу творчого вираження. І форми можливої та необхідної суспільної реакції.

Учасники дискусії:
Аркадій Бущенко, голова правління Української гельсінської спілки з прав людини
Лайма Гейдар, лідерка Інформаційно-освітнього центру "Жіноча Мережа"
Алевтина Кахідзе, художниця
Андрій Портнов, історик, співредактор часопису «Україна Модерна»

Модератор: Максим Буткевич, координатор проекту «Без кордонів» Центру «Соціальна дія»

Організатори:
Фундація ЦСМ
видавництво «Критика»
проект «Без кордонів» Центру «Соціальна дія»
Фонд імені Гайнріха Бьолля в Україні
ГО «ІНСАЙТ»

Вхід вільний, кількість місць обмежена розмірами зали.



17 грудня (четвер), 18:30
Відкрита дискусія:
«Невидимий вплив: громадські організації в царині сучасного мистецтва як постійний спостерігач на виборах»
Що відбувається з мистецькою інституцією в революційний момент?
Обговорюючи чутливе питання стосунків між мистецтвом і політикою, подекуди легко пропустити ключову посередницьку роль мистецьких інституцій. Тому метою цієї дискусії є віднайти краще розуміння того, якою мірою і що можу привнести культурно-мистецькі громадські організації в розвиток демократичної інфраструктури в Україні.
Модератори: Роман Петруняк і Катерина Ботанова

Організатор: Фундація ЦСМ

Вхід вільний

Василь Лозинський: КОНТРАКТОВА ПЛОЩА

Впевнений, що все виглядатиме оптимістичніше, ніж ми зараз собі це уявляємо. Учора з учасниками лабораторії групи Р.Е.П. й за участі Йоанни Райковської відбулася дискусія, яка стосувалася різниці між мистецькими та активістськими діями у суспільному просторі. В той час як мистецтво не піддається інструменталізації політики, але конкурує з нею, коли єднає людей навколо себе та дає почуття спільноти, не має окрім цієї незавершеної цілі інших, апелює до підсвідомих емоцій, активісти чітко формулюють поставлену мету і діють ситуативно.

Йоанна Райковська розповіла про своє загальне бачення ролі митця у відповідь на підхід до акції у суспільному просторі її українських колег. Спільним для її багаторічного досвіду у Польщі, як і характерним, на її думку, для всього пострадянського простору, є спадок, який полягає у страху брати на себе відповідальність за спільноту і тим самим зробити будь-який суспільний жест. Мова мистецтва у громадському просторі 90-их, як на неї, несла у собі лише зміну дискурсу. Завданням теперішнього художника, натомість, є збільшити громадську активність пересічних людей, віддати їм владу над суспільним простором, відчути свою відповідальність за все, що відбувається у ньому. При цьому художник повинен говорити простою мовою, доступною різним прошаркам населення і не концентруватися лише на критиці влади, а знайти спільну мову з тими, кому вона не належить. На протесті, що спирається лише на запереченні, не можливо вибудувати спільних цілей, їх треба натомість будувати на співпраці та спільному перебуванні у публічному просторі. Поки люди не стають беззахисними один перед одним, їм важко вести діалог, бо “озброєні” під час зустрічі і захищені панциром не спілкуються і не шукають спільних цілей. Із вуличних очевидців та відвідувачів галерей вони повинні перетворитися на акторів в тому сенсі, що несуть відповідальність за проект, який митець уже не контролює і який стає колективним символом. У цьому проекті художник оперує ілюзією та читає невисловлені людські мрії, які є політичні, тому що стосуються спільноти.

Практичною частиною лабораторії було пленарне обговорення заготовлених і свіжих ідей акцій у громадянському просторі. Обрано було одне з проблемних місць – Контрактова площа, яка поступово обростає малими архітектурними формами. Комусь тут миліший торговельний центр замість пальм, навіть штучних, таких як встановила Іоанна Райковська у Варшаві, не говорячи вже про дерева та культовий пам’ятник Сковороді. Заява на дозвіл проведення акції уже занесена у Міськраду.

Те, що ми розміщені географічно у помірно-конинентальному кліматі, мабуть, впливає на нашу політичну активність: багато ідей відпало через надто низьку температуру і не висівний сезон. Та все ж ми можемо дискутувати та імітувати абсурдистську чергу танцюристів під музику у нові кіоски на Контрактовій і під відкритим небом.

Олег Коцарев: СИНТЕЗ

Десять років тому я брав участь у кількаденній величезній студентській демонстрації, котра відстояла пільговий проїзд у міському транспорті. П’ять років тому я стояв на харківському Майдані, залізною стіною поділеному на помаранчеву й біло-синю частини. Рік тому я дивився в інтернеті фотографії, як активісти, що протестували проти незаконної забудови, вдягнені в давньоруських воїнів, билися з охоронцями будіництва, вбраними в піратів…

5 грудня в рамках „Революційних моментів” відбулося три послідовні зустрічі, які мали показати синтез мистецтва й прямої соціальної дії у публічному просторі, тобто там, де цього ніхто не звик очікувати.

Спершу виступив Нікіта Кадан з групи РЕП. Чудова анотація соціально активного contemporary – він розповів, як група „Революційний Експериментальний Простір” виникла під час „Помаранчевої революції”, щоб осмислити досвід мобілізації й самоорганізації. Важко не погодитися з Каданом, що карнавальність і концертовість тих подій визначила їх миролюбність. А от щодо незавершеності, неконкретності вимог, наївному делегуванні суб’єктності політикам, можна заперечити: саме всі ці нереалізованості й розчарування зробили “Помаранчеву револцію” формально (а то й мистецьки) досконалим явищем – яскравим дійством, сповненим не лише метафорами, алюзіями й емоційними синусоїдами, а й таким, що мало виразний динамічний сюжет із зав’язкою, кульмінацією та фіналом.

Тож найцікавіший етап творчості РЕПу – після помаранчевих подій, коли стало особливо помітним розчарування мас у вождях та відверта маніпулятивність політики. Коли суспільні викривлення стають особливо виразним і вдячним ґрунтом для художнього осмислення. Тут РЕПівці пояснили й своє розуміння сцени, що стоїть в одній із зал ЦСМ – величезна, нефункціональна і така, що „з’їдає” глядацький простір, вона символізує гіпертрофовану репрезентацію „Помаранчевої революції”, що витісняє мобілізаційний елемент.

Другий виступ – лівого активіста Андрія Мовчана – був уже суто про політичні питання. Це навіть викликало нерозуміння декого з глядачів, що сподівалися побачити й почути більше традиційної художності.



Мовчан розповів про ті самі п’ять років – рух від Майдану як першої спроби мобілізації активістів, отруєної вірою в доброго Ющенка, до розвитку локальних акцій прямої соціальної дії, які організовують уже не лише активісти, а й прості мешканці певних територій. 2007 і 2008 роки стали часом найбільшого зростання таких акцій, а на тлі фінансової кризи Андрій навіть почав сподіватися на справжню соціальну революцію. Натомість настав час реакції, до затвердження готуються декілька репресивних законів, а мобілізація пересічних громадян тяжіє до нуля.

А після розповіді про мистецтво і розповіді про політику настав час синтезу. В ролі синтезуючого елементу виступила відома польська художниця Йоана Райковська.

Хто бував у Варшаві, міг помітити на Єрусалимській Алеї велику штучну пальму. Виглядає вона в польському антуражі не дуже органічно і завжди привертає увагу. Виявляється, саме Йоана Райковська є автором цього проекту. Про нього вона детально і розповіла. Ідея встановити пальму посеред Варшави відвідала її після відвідин Близького Сходу під час однієї з Інтифад. Видовище міжкультурного насильства та роздуми про мультинаціональне минуле Польщі надихнуло її на думку поставити такий гетерогенний об’єкт неподалік колишнього єврейського району, ніби “запрошення Іншого до повернення”. Важливо і те, що в польській мові слово „пальма” має абсурдовий присмак, бо фігурує у виразі, аналогічному нашому „з дуба впав”.



Дістати всі дозволи на встановлення пальми було непросто, виготовлення стовбуру, листя та інших конструкцій зайняло купу часу, а найцікавіше почалося вже після встановлення об’єкта. Пальма несподівано стала політичним символом. Консерваторів пальма дратувала, була для них символом вторгнення в традиційний польський простір (раніше на цьому місці ставили різдвяну ялинку). А різноманітні ліві рухи обрали її емблемою культурного розмаїття – геївські організації, страйковий комітет медсестер, партія зелених. Найбільшим ворогом пальми був нинішній президент Польщі, а тоді мер Варшави Лех Качинський, втім, пальма стоїть і досі.

Ця пальма – цікава річ. Елементарна й невибаглива, вона геть не здасться чимось особливим для приїжджої людини. Пересічна екзотика. Натомість для мешканців Варшави пальма вже стала багатошаровим символом. Тобто перед нами – механізм того, як певне місце й певний об’єкт стають елементом ідентичності, власне, схема публічно активного мистецтва.

Менше пощастило іншому проекту Райковської – її ставок на території колишнього Варшавського Гетто таки зумів перемогти конкурентний політизований проект (доволі брутальний пам’ятник жертвам УПА), але з ініціативи політиків невдовзі був знищений…

Що ж, подивимось, як ці технологічні роздуми митців і активістів уплинуть на вуличну акцію, яку вони готують на 7 грудня.

Олег Коцарев: ЛІВОРУЧ КРУ-ГОМ! – ПЕРШИЙ ДЕНЬ РЕВОЛЮЦІЙНИХ МОМЕНТІВ

Уже виходячи з Анкою Лазар із Могилянки поміж нетерплячих джипів Контрактової площі після першої акції «Революційних Моментів», я вперше як слід усвідомив – це ж один з перших в Україні фестивалів, де актуальне мистецтво поєднується з політичною думкою! Якщо не перший.

І, звісно, люди культури, люди мистецтва почуваються не до кінця комфортно з іншим способом репрезентації, думки й образу. А тим, хто звик жити політикою, не зовсім зрозумілі «метафізичні» запитання «творчої інтелігенції». Чудова нагода почути Іншого.

По-бароковому білі й темні водночас, із подвійним дном (чи радше подвійними стелями) зали ЦСМ при Києво-Могилянській академії. Повільний монітор в одній залі, величезна сцена невідомого призначення в другій і дискусія – в третій.

3 грудня відбулася розмова, яку я б назвав «пошуком-спільної-мови-з-приводу-того-як-розмовляти-про-ліві-ідеї-та-ліву-політику». Наближення до конструктивного обміну думками чи «бредогенератор»? Було і від того, і від другого.

Особисто я, мабуть, найбільш хотів зрозуміти, що ж сьогодні мається на увазі під прикметником «лівий». Ну тобто якщо відкинути класифікації української телевізійної псевдо політології, в якій ліві партії вирізняються тим, що дурять пенсіонерів Східної України, а праві – пенсіонерів західних областей.

Наприклад, представник київської Організації Марксистів сказав, що ліві погляди передбачають невизнання права приватної власності на засоби виробництва, а організатор від Фонду Гайнріха Бьолля заперечив, що в основі лівих цінностей – справедливість і солідарність)). Коли в розмові виринула тема Голодомору, я злякався, що ми зараз повернемося до телевізійної політології:((. Та в останній момент учасникам вдалося виїхати на цікавішу тему – як лівим відібрати в правих монополію на такі травматичні теми, як Голодомор. Власне, яка має бути «ліва історична пам’ять». Чи треба лівим примиритися з активним ужитком конструкту національності? Та все ж у підсумку не було не лише відповідей, а й чітких позицій…

Що ж, у час, коли мода на «лівизну» під впливом євросоюзівських трендів проникає і в українські творчі кола (пригадаймо хоч би риторику Жадана й різку реакцію на неї Ульяненка або акції проти забудовників з ознаками перфоменсу), розмова про всі ці речі особливо актуальна. Інакше як нам зрозуміти, чим нова хвиля лівих ідей і рухів відрізняється від радянського і пострадянського розуміння? Як переконатися, чи йдеться, грубо кажучи, про ментальний футуризм, а чи про соцреалізм? Щоб зорієнтуватися на осі «від комуністів до антикомуністів» (з відомої приказки), треба не просто чути, а й чітко висловлюватися...

Програма заходів RM

Програма заходів в рамках проекту РЕВОЛЮЦІЙНІ МОМЕНТИ(у програмі можливі зміни та доповнення)

3 грудня (четвер), 18.30

Дискусійне коло соціальної критики

Мета дискусійного кола - об'єднати наукові, пресові й мистецькі ініціативи для вільного спілкування й діяльності в напрямку соціальної критики; створити відкритий простір для аналізу традиції соціально-критичної думки на перетині академічних та активістських кіл. Критична позиція дискусійного кола пов’язана із включенням дискусії у контекст соціального активізму та сучасних мобілізаційних рухів. Передбачається, що у дискусійному просторі будуть неієрархічно пов’язані різні бачення та позиції. Тему кожної зустрічі визначатимуть учасники дискусії.
Модератор - Євгенія Білорусець

Організатор: Науково-дослідний центр візуальної культури
за організаційної підтримки представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Києві.

Вхід вільний



5-7 грудня в рамках проекту Revolutionary moments відбудеться лабораторія публічного мистецтва, організована групою Р.Е.П. за участь польської художниці Йоанни Райковської.
Лабораторія включатиме презентації учасників, зокрема доповідь політактивіста, учасника руху «Нові ліві» Андрія Мовчана, присвячену вуличним практиками політичного активізму в Україні, показ проектів та розповідь про діяльність Йоанни Райковської та групи Р.Е.П. – у суботу 5 грудня, в неділю відбудеться лабораторна робота на проектами художніх дій у міському просторі, в понеділок – реалізація у місті проектів, створених під час лабораторії.

Програма лабораторії: 5 грудня, субота, 15.00 - 15.30 презентація групи Р.Е.П., 15.45 – 16.15 доповідь Андрія Мовчана, 16.30 - 18.00 презентація Йоанни Райковської6 грудня, неділя, 13.00 - 15.00 та 16.00 - 18.00 закрита дискусія, воркшоп, участь за запрошенням, або за записом. Записатися можна в суботу після презентацій.7 грудня, понеділок, 12.00 - 17.00 акції у міському просторі (місця акцій у додаткових анонсах).

Довідка:
Йоанна Райковська (народилася 1968 р. у Бидгощі, Польща) – авторка об’єктів, фільмів, інсталяцій, ефемерних акцій та інтервенцій у публічне середовище.

«Я працюю у публічному просторі. Мої проекти зазвичай бувають реалізовані в місцях, позначених травмами минулого, чи там, де присутні суспільні або етнічні антагонізми. Я не намагаюсь досягнути консенсусу, ані вирішити конфлікти. Я розумію свою працю як створення простору, у якому протиріччя можуть себе маніфестувати.»
Йоанна Райковська

Сайт художниці www.rajkowska.com






8 грудня (вівторок), 18:00
Сліпі плями публічного простору
в рамках блоку дискусій "знання - мистецтво - політика"

Простір пострадянського міста унаочнює численні суперечності ринкової трансформації суспільства. Яким чином відбувається маргіналізація публічного простору та його перетворення на тотальний супермаркет?

Презентації:
Анастасія Рябчук, Наталя Онищенко, Анна Хвиль. „Більшовик” як симптом
Катерина Рубан. Пострадянський публічний простір

Організатор: Науково-дослідний центр візуальної культури

Вхід вільний






9 грудня (середа)
“Прощавай, міф!”: “Мала література” vs. велика мова.
літературний блок лабораторій Учасники: Катерина Бабкіна, Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев, Юля Стахівська, Василь Лозинський та інші. Початок о 16:00
Закритий захід

10 грудня (четвер), 18:30

СТРАХ І НЕНАВИСТЬ В УКРАЇНІ

Відкрита дискусія про фізичне, інтелектуальне і правове насильство, яка стає в Україні дедалі помітнішим.

Від погрому книжкової презентації та підпалу галереї до маршу проти нелегальної міграції під неприховано фашистськими гаслами і прапорами, від диктатури закону у «справі Володарського» до закону диктатури в законопроекті 404. Що об'єднує ці ситуації та чому вони стали можливими в теперішній Україні? Про який стан суспільних справ свідчать ці симптоми?

Розмова на зіткненні дисциплін, середовищ та інтересів.

Митці, інтелектуали, письменники, правозахисники та активісти – середовища, які надміру рідко перетинаються і комунікують в реаліях українського суспільного життя – зустрінуться, щоби обговорити низку інцидентів, пов’язаних із наступом на засадничі громадські свободи: свободу вибору, свободу висловлювання, свободу творчого вираження. І форми можливої та необхідної суспільної реакції.

Учасники дискусії:
Аркадій Бущенко, голова правління Української гельсінської спілки з прав людини
Лайма Гейдар, лідерка Інформаційно-освітнього центру "Жіноча Мережа"
Алевтина Кахідзе, художниця
Андрій Портнов, історик, співредактор часопису «Україна Модерна»

Модератор: Максим Буткевич, координатор проекту «Без кордонів» Центру «Соціальна дія»

Організатори:
Фундація ЦСМ
видавництво «Критика»
проект «Без кордонів» Центру «Соціальна дія»
Фонд імені Гайнріха Бьолля в Україні
ГО «ІНСАЙТ»

Вхід вільний, кількість місць обмежена розмірами зали.



11 грудня (п’ятниця), 18:30
Покази відео-робіт, пов’язаних з проблемою ксенофобії.

Організатор: Худрада

Вхід вільний


12 грудня (субота), 14:00
Політичний поворот
в рамках блоку дискусій "знання - мистецтво - політика"

Українське мистецтво, що протягом довгого часу стверджувало власну «аполітичність», дедалі частіше проголошує про запозичення «політичних» чи навіть «революційних» стратегій. Яким чином обидві стратегії включаються в наявне ідеологічне поле?

Презентації:
Леся Прокопенко, Олексій Радинський. Політекономія сучасного мистецтва.
Ігор Самохін. Політичність української літератури

Організатор: Науково-дослідний центр візуальної культури

Вхід вільний


13 грудня (неділя)
Лабораторія групи „Р.Е.П.”

14 грудня (понеділок), 17:00
Тіло, історія, влада
в рамках блоку дискусій "знання - мистецтво - політика"

Протягом кількох років повсякденною «нормою» в Україні стали войовнича боротьба за «суспільну мораль», легітимація хуторянства як офіційної культурної політики, а також расистська риторика в устах політиків. Чи існують ліки від моральної паніки?

Презентації:
Ольга Брюховецька, Ірина Когут. Українська сексуальність.
Володимир Артюх, Назарій Совсун. Хвороби правизни.

Організатор: Науково-дослідний центр візуальної культури

Вхід вільний




15 грудня (вівторок), 17:00
Дискусія «Інша революція»
в рамках блоку дискусій "знання - мистецтво - політика"

Модератор – Василь Черепанин

Теми для обговорення:
Реконцептуалізація революції: «негативна межа» політичної рефлексії.
Objet petit «р» лівої політики.
Р-р-революція чи (р)еволюція: радикалізм проти реформізму.
«Будьте реалістами, програвайте краще!»: революційна боротьба і мумія 68-го.
«Революція» як ідеологема: від «оксамитової» до «кольорової».
Розколений помаранчевий суб’єкт і плаваючий означник Майдану.
Новий радикалізм: соціальні рухи і «революційний наратив».
Революція Реального як Realpolitik.

Організатор: Науково-дослідний центр візуальної культури

Вхід вільний



16 грудня (середа)
Поетичні читання



17 грудня (четвер), 18:30
Відкрита дискусія:
«Невидимий вплив: громадські організації в царині сучасного мистецтва як постійний спостерігач на виборах»
Що відбувається з мистецькою інституцією в революційний момент?
Обговорюючи чутливе питання стосунків між мистецтвом і політикою, подекуди легко пропустити ключову посередницьку роль мистецьких інституцій. Тому метою цієї дискусії є віднайти краще розуміння того, якою мірою і що можу привнести культурно-мистецькі громадські організації в розвиток демократичної інфраструктури в Україні.
Модератори: Роман Петруняк і Катерина Ботанова

Організатор: Фундація ЦСМ

Вхід вільний

18 грудня (п’ятниця), 17.00
Лекція із обговоренням
Інтелектуальна історія / історія суспільства: революції «великої тривалості» у ХХ столітті

Алєксандр Бікбов (філософський факультет МГУ, журнал «Логос») http://a.bikbov.ru/
Мікрополітика «тихої революції» обабіч залізної завіси (1960 – поч. 1970-х).

Алєксандр Дмітрієв (Інститут гуманітарних історико-теоретичних досліджень (Вища школа економіки), часопис «Новое литературное обозрение») http://www.csc.ksu.ru/?pid=134
Революційна криза і «місця знання» наприкінці Російської імперії (1905-1922)

Організатор: Науково-дослідний центр візуальної культури
за підтримки Інституту Кеннана

Вхід вільний



19 грудня (субота)
Симпозіум „Протест, політика та мистецтво”


11:30 - 11:50 РЕЕСТРАЦІЯ - Кава

12:00 - 12:10 Привітання та вступне слово Єжи Онуха, Директора Польського Інституту у Києві (від імені організаторів та партнерів)

12:10 - 14:10 ПЕРША ДИСКУСІЯ 'Революційні моменти та Революційні рухи': Аналіз мобілізіції мас у Польщі в 1989 та в Україні у 2004

12:10 - 12:20 Презентація програмного тексту 'Революційні моменти та рухи’ Ольги Онух (модератор)

12:20 - 13:30 Презентації


Проф. Ендрю Вілсон (University College of London, Лондон)
та
Остап Кривдик (Журналіст, Активіст та Координатор мистецького відділу Жовтої ПОРИ у 2004)

Міхал Сімечка (Дослідник Оксфордського Університету) - та
Ярина Ясиневич (Дослідник, активіст та координатор Чорної ПОРИ у 2004)

Проф. Марта Дичок (Університет Західного Онтаріо, Канада)
та
Анастасія Безверха (Дослідник, активіст, прес-секретар Жовтої ПОРИ у 2004)

13:20- 14:05 ДИСКУСІЯ (для всіх учасників)

14:05 - 15:30 ОБІДНЯ ПЕРЕВА



15:35 - 17:35 ДРУГА ДИСКУСІЯ 'Революційні моменти': Діалог на тему: Роль мистецтва у протесті та протестуюче мистецтво в Україні та Польщі

15:35 - 15:45 Презентація програмного тексту Єжи Онуха (модератор) 'Революційні моменти та рухи’

15:45 - 16:45 Презентації

Майор Вальдемар Фридрих (Митець/Активіст, Помаранчева Альернатива, Польща)
та
Олеся Островська (Культуролог, куратор, Київ)

Олексій Радинський (Теоретик/активіст, Центр візуальної культури при НаУКМА, Київ)
та
Анна Лазар (Докторантка Інституту славістики ПАН у Варшаві, Мистецтвознавець, Польський Інститут у Києві)


Микита Кадан (Митець/активіст, представник мистецької групи Р.Е.П., Київ)
та
Микола Рябчук (НаУКМА, Київ )

16:45 - 17:45 ДРУГА ДИСКУСІЯ : ДЕБАТИ (для всіх учасників)

17:50 – 19:15 ФУРШЕТ